Між «Дожити до світанку» та реальністю: Чому автори досі бояться психіатричних лікарень?

Нещодавно я наткнулася в інстаграмі на відео однієї медпрацівниці, яка описувала своє випадкове чергування в психіатричному відділенні. За її словами, це був чистий хоррор, де головне завдання — просто вижити до ранку. І я задумалася: якщо навіть колеги з інших галузей медицини, які по нещасливій долі транзитом побували за закритими дверима, підживлюють ці страхи, то що вже казати про кінематограф та літературу?

Книги та фільми роками створювали навколо психіатричних стаціонарів похмурий культ. Як автору фентезі, мені зрозуміло, чому цей троп такий популярний — він миттєво додає сюжету напруги й саспенсу. Але як психіатр, я щоразу хапаюся за голову.

Чи настане колись час, коли ментальні розлади та стаціонари перестануть демонізувати й почнуть показувати так, як є насправді?

Я переконана: реальні людські драми, які розгортаються в цих стінах, набагато цікавіші за вигадані жахастики про «божевільних». Тому я вирішила запустити тут рубрику «погляду зсередини», щоб допомогти авторам реалістично інтегрувати цю тему в свої книги.

Можливо, комусь це допоможе написати більш живого персонажа. Комусь — реалістичніше описати психіатричне відділення. А комусь — просто перестати боятися місця, про яке ми так багато чули... і так мало знаємо.

І почнемо ми з міфів, які я найчастіше чую від інших як лікар психіатр.

Міф №1: У психіатричній лікарні всі постійно кричать

Дуже часто людей, які дізнаються, де саме я працюю, пересмикує. Вони роблять таке обличчя, ніби я щойно зізналася, що людей не лікую, а вбиваю. І головним аргументом зазвичай стає: «Ну там же всі кричать, агресивні й взагалі!»

Зачатки цього міфу зародилися саме в книгах та фільмах. Якщо герой потрапляє в психіатричну лікарню, там обов’язково фоном лунатимуть незрозумілі вигуки з сусідніх палат, заклики когось убити або класичне «Я Наполеон!/Я Ісус!» (привіт застарілим анекдотам).

Проте реальна буденність відділення набагато спокійніша, ніж здається. Так, пацієнти, які щойно надійшли в гострому психозі, дійсно можуть поводитися неадекватно, кричати чи тривожитися. Але далеко не всі перебувають у такому стані, і гостре відділення — це не вся лікарня. Пацієнти, які пробули в стаціонарі хоча б 3–4 дні, завдяки терапії зачасту вже достатньо спокійні, впорядковані й займаються звичними речами: читають, спілкуються або просто відпочивають. Насправді більшість роботи психіатричного стаціонару — це не «утримувати божевільних», а допомогти людині стабілізувати стан і повернутися до свого життя.

Міф №2: У психіатрії всіх перетворюють на «овочів»

Взагалі, у літературі є всього три типи пацієнтів: агресивні, «овочі» та харизматичні психопати. У цьому пункті поговоримо про других.

В книгах їх зазвичай описують як людей, які дивляться крізь тебе пустими очима, безцільно бродять коридорами, а в інший час (за бажанням автора) — б'ються головою об стінку. Цей стереотип продиктований не лише літературою, а й відголосками старої психіатрії минулого століття, де людей і справді седували (заспокоювали препаратами) настільки сильно, що вони перетворювалися на «зомбі».

Проте в новій психіатрії все інакше. Сучасні препарати дозволяють лікувати психічні розлади без вираженої седації. Вони купірують гострі стани, але зберігають особистість людини. Пацієнти залишаються здатними адекватно функціонувати, будувати стосунки, працювати та самостійно жити. Мета лікаря — повернути людині її ясний розум, а не загасити його.

Міф №3: У психіатричних лікарнях одні маніяки та вбивці.

Тут ми підбираємося до третього типу книжкових пацієнтів — харизматичних психопатів та прихованих серійних убивць. Кінематограф та література привчили нас: якщо у сюжеті з'являється психіатрична лікарня, то там обов'язково найтемнішим коридором, за трьома замками, сидить свій локальний Ганнібал Лектер. Людина з діагнозом у книгах майже автоматично стає потенційно небезпечною для суспільства, агресивною та схильною до насильства.

У реальності все з точністю до навпаки. Жорстокі злочинці, маніяки та вбивці перебувають у зовсім інших установах — у спеціалізованих закладах із суворим наглядом під вартою, або відбувають покарання у в'язницях (якщо судово-психіатрична експертиза визнала їх осудними).

У звичайних психіатричних стаціонарах лікуються люди, які переживають особисті трагедії, важкі кризові стани, глибокі депресії, психози чи розлади особистості. Вони не прагнуть нікому зашкодити. Більше того, суха медична статистика невблаганна: люди з ментальними розладами набагато частіше стають жертвами агресії та обману з боку «абсолютно здорових» людей, ніж виявляють її самі. Вони вразливі, дезорієнтовані й потребують захисту та допомоги, а не ізоляції за ґратами.

Міф №4: У психіатрію йдуть працювати садисти або люди з розладами

Інколи мені доводилося чути й таку специфічну версію про себе та своїх колег. Нібито лікарі йдуть у цю професію, щоб безкарно мучити незахищених людей, реалізувати власні комплекси, або ж тому, що «більше нічого не вміють».

Пропрацювавши в психіатрії вже понад чотири роки та маючи змогу порівняти нашу роботу з іншими медичними спеціальностями, я можу впевнено це заперечити. Психіатри, медсестри та молодший персонал, які працюють у стаціонарах — це зачасту надзвичайно емпатичні люди.

Звісно, паршиві вівці є всюди, але хороших людей у нас в рази більше. Чому так? Думаю, річ у тім, що психіатри щодня стикаються з відкритими проявами людської вразливості та болю. Це вчить ставитися до чужих слабкостей спокійніше, без осуду й з глибоким прийняттям.

І ні, це не тому, що я сама психіатр і захищаю «своїх» — це просто моє реальне спостереження з практики.

Наразі це ті міфи, які я чула найчастіше, тому саме вони першими спали на думку. Мені дуже хотілося б, щоб у сучасній українській літературі психічні розлади перестали демонізувати та робити центром хоррорів. Хочеться, щоб про них писали правдиво. Адже за стінами психіатричних лікарень перебувають люди, чиї долі та переживання є занадто цінними й важливими, щоб просто запихувати їх у банальну обгортку «божевільних».

Розкажіть у коментарях, про які запити вам було б цікаво дізнатися в майбутньому. Можливо, варто розібрати конкретні психіатричні діагнози, щоб побачити, як вони насправді виглядають у реальному житті, та розвіяти міфи навколо них. Або ж ми можемо взятися за популярні книжкові кліше та тропи і розібрати, наприклад, чому в реальному житті «кохання» ніколи б не вилікувало людину з розладом особистості.