Я стискаю коліна так міцно, ніби боюся розсипатися на шматки. У старому бабусиному будинку тихо — лише вітер шарудить за вікном і десь далеко гавкає собака. Телефон поруч знову спалахує, але я навіть не дивлюся на екран. Бо знаю, хто телефонує.
— Не дзвони… — шепочу, ковтаючи сльози.
Якщо почую його голос, я не витримаю. Знову повірю, що ще не пізно. Знову захочу повернутися, сховатися у його обіймах і зробити вигляд, ніби нічого не сталося.
Але є речі, які сильніші за наші бажання.
Тому я сиджу тут. Сама. У будинку, де давно ніхто не живе. І намагаюся переконати себе, що втекти було єдиним правильним рішенням… навіть якщо після цього дороги назад, здається, більше не існує. 

Нагадую, що нові розділи виходять на моїй новій авторській сторінці Ксенія Мун

https://booknet.ua/ksenya-mun-u11537862

Запрошую усіх, хто ще не приєднався❤️✨️