вечірнє оновлення, буду вдячна за прочитання))

Марта сперлася плечем об одвірок і обвела нас уважним поглядом.

 — Я, звісно, люблю сімейні посиденьки, але атмосфера у вас якась…  похмура.

Не думаючи ні секунди, я швидко згребла всі документи докупи й практично жбурнула їх Маркові. Той мовчки зрозумів натяк і одним рухом прикрив теку. Максим теж миттєво піднявся з крісла, надто синхронно. Значить, не одна я вирішила, що Марті поки цього знати не варто.

— Мама з татом уже сидять у залі. Асоль теж там. Чекають тільки вас.

Вона сказала це так буденно, ніби п’ять секунд тому не застала маленьку сімейну змову. Не дочекавшись відповіді, розвернулася до виходу. Зробила кілька кроків, потім різко зупинилася.

— А, ледь не забула.

Повернула голову.

— Марго…

Я підняла на неї очі.

— Приїхав Влад.

— Добрий вечір.

Низький голос пролунав раніше, ніж я встигла побачити його самого. Перевела погляд до дверей. Власною персоною.

Савальєвський мовчки стояв біля одвірка. Чорний одяг майже зливався з тінню коридору, а сам він виглядав так, ніби опинився тут значно раніше за всіх нас. Спокійний. Зібраний. Неприємно уважний.

Мене перекосило так щиро, що навіть приховувати не захотілося. Я повільно закотила очі.

Пів дня. Ми не бачилися буквально пів дня, а внутрішній голос уже отруйно прошепотів:

“Так, Марго. Дійсно. Дуже давно.”

І чомусь саме це роздратувало мене найбільше.