Травень у моїй книзі «Поки діти спали» — це, мабуть, один із найболючіших місяців.
Саме тоді природа ніби забула, що навколо війна. Сади розквітли, дерева вкрилися молодим листям, трава росла так швидко, що її вже треба було косити. Птахи співали так само, як і до 24 лютого.
Але люди вже були іншими.
Ми звикали жити під окупацією. Звикали здригатися від кожного незнайомого звуку. Звикали мовчати. Звикали боятися не лише за себе, а насамперед за дітей.
Писати цей розділ було важко. Бо він не про вибухи. Він про те, як війна поступово стає страшною буденністю.
Дуже хочу дізнатися вашу думку після прочитання. Чи може природа залишатися такою красивою, коли людське життя навколо руйнується?
? Новий розділ уже доступний. Буду вдячна за кожен коментар, адже саме ваші відгуки допомагають цій історії знайти своїх читачів.