Маленький уривок сьогодні, бо чому ні)

Щойно моя нога торкнулася асфальту, за спиною пролунав його голос. Настільки спокійний, що захотілося повернутися й чимось у нього жбурнути.

— Вирішила все-таки піти?

Я завмерла лише на мить.

— Шкода.

Коротка пауза.

— Доведеться шукати розхідний матеріал десь в іншому місці.

Я повільно заплющила очі. Сука. Вирішив повернути мені мої ж слова. І, що найобразливіше, зробив це саме зараз. Я відчула, як нервово сіпнувся м’яз біля ока. Настільки дріб’язковий? Чи настільки уважний, що пам’ятає кожну фразу, кинуту мною згоряча?

Я навіть не встигла нічого відповісти.

— А…

Він ніби щойно про щось згадав.

— Мало не забув.

Я мимоволі повернула голову.

— Ми ж мали поговорити про твоїх рідних батьків. Але, враховуючи, що ти вирішила ефектно знепритомніти, я, так і бути, залишив тебе в спокої.

Його голос був майже поблажливим. Наче він зараз робив мені величезну послугу. Я мовчки прикусила щоку зсередини. Так сильно, що в роті майже відчула присмак крові.

— Отже…

Він трохи повернув голову в мій бік.

— Завтра. Сьогодні, якщо ти вже так демонстративно мене покидаєш… Вибач. Маю справи.

І після цього ще й театрально прикрив очі. Настільки награно, що будь-який актор драматичного театру зараз нервово курив би осторонь.