Нарешті я завершила свою книгу "Безлюдний острів", яку почала писати ще 5 років тому! Ця історія почалася на березі Азовського моря на Арбатці, куди я потрапила за компанію з друзями у липні 2021 року.

Це була моя перша поїздка на Арбатську стрілку і супроводжувалася вона суцільними негараздами. Можливо тому, коли я сиділа на тому березі, не маючи змоги купатися у майже сорокаградусну спеку, згадалася мені лагідна Адріатика, де я була декілька років тому, відволікаючи від нестерпного сьогодення.

Чому нестерпного, розповім далі окремим дописом. Але через якійсь час все налагодилося і мені було вже не до ностальгії за Адріатикою. Тому написані декілька глав були невиправдано закинуті аж на цілих чотири з половиною роки до того моменту, поки я не зареєструвалася на сайті Букнет.

І у грудні минулого року історія отримала шанс на друге життя. Писалася вона повільно і ось до п’ятирічного ювілею набула свого завершення)) Тож, хто ще не читав, запрошую поринути разом з книгою у чарівну атмосферу Адріатичного моря, на тлі якого відбуваються доленосні події у моїх героїв. Деякі з них мають прототипів у реальному житті, але не стовідсоткові збіги.

Нижче замальовка про те, як я відпочивала на Арбатці. Якщо вам стане до вподоби, буду рада почути відгуки. Текст завеликий і не кожен його подолає, але я сподіваюсь, що комусь відгукнеться і викличе посмішку)))

✨✨✨✨✨✨✨✨✨

Сиділа я кайфувала на дачі у своєму чудовому будиночку на узліссі, на межі квітучого поля, де на всі голоси щебетали пташки. Насолоджувалася тишею, спокоєм і гармонією в душі. І тут захотілося мені на море. Взагалі-то я завжди туди хочу, 365 днів на рік. Бажання – то святе! Дзвонять друзі і повідомляють, що вони їдуть на Арбатську стрілку. Я там ніколи не була – чому б не відвідати? Купую квитки, вирушаю, щоб доєднатися вже там до компанії.

…Потяг без кондиціонера, верхня полиця в купе, добре хоч не плацкарт дістався. Сусіди - дві тітоньки неабияких розмірів із такою ж пухкенькою маленькою донечкою - зайняли всі нижні полиці, не втиснутися. Мені лише – моя верхня полиця.

У розпеченому вагоні без кондиціонера саме в моєму купе не відчиняється вікно, бо там аварійний вихід. От чорт, думаю, адже ж у мене був вибір узяти будь-яку верхню полицю в цьому вагоні, треба ж було вибрати саме 10-те місце! Чому 10? Хто його знає. Не скажу, що мені подобається це число, зовсім ні. Не інакше, як біс поплутав, ні, щоб узяти хоча б 8-ме... Але вже сиджу у вагоні, і «треба було б» нічого не змінює.

Потяг рушає, тітоньки дружньо починають кашляти і чхати, звісно ж без масок. У країні другий рік лютує ковід :) Блін, думаю, оце пощастило! Але куди мені подітися? Немає куди! Надягаю на ніс свою маску, лізу на свою верхню полицю. Тітоньки починають голосно розмовляти телефоном і сто десять разів перепитувати: «Ти поїв?», «Там голубці в холодильнику», «Із собакою погуляв?»... І кінця-краю тій балаканині не видно. Не переслухати.

Встромляю навушники, дістаю планшет, їду далі. Моя майка мокра наскрізь від поту і такі ж самі шорти. Відчуваю себе у безкоштовній сауні. У відчинені двері ледь-ледь задуває розпечене повітря з коридору, майже нічого не змінюючи, і так, я ж ще їду у масці))) Спробуй ще вдихни те повітря… От, думаю, встряла! Але ж я людина грамотна, знаю, що треба приймати ситуацію і не паритися. Не парюся. Хоча моє тіло, яке так забажало на море, париться у вагоні, мов у лазні.

Нарешті тітоньки лягають спати, вимикають світло й зачиняють двері на всі замки. І тепер я розумію, що відчуває людина в газовій камері, коли її повільно підсмажують і позбавляють можливості дихати... Жесть! Пів ночі воюю з тітоньками за відчинені двері. У них залізний аргумент: «у мене тут телефон лежить на столику, а там у коридорі всілякі ходять...» Блін, сховай його під полицю і спи спокійно, тебе підйомним краном ніхто не посуне, щоб поцупити твій дорогоцінний телефон! Ні-і-і-і! Телефон має бути під рукою. А раптом хто подзвонить серед ночі… Ну що тут ще скажеш?

Так і їдемо: вони зачиняють двері - я відчиняю. У купе стоїть сморід зі спітнілих тіл, вже починаючих «вмирати» недоїдених котлет, що лежать на столі, та продуктів життєдіяльності кишківника…  Нудота застрягла у горлі…

Дівчина на верхній полиці навпроти мене починає чхати і скаржитися, що у неї алергія на пил, просить хоч ковток свіжого повітря. А може вона вже від тітоньок заразилася, хто його знає? У підсумку - усе купе чхає й кашляє, крім мене. Мозок нагадує за епідемію ковіду, якій, на щастя, мене ще не наздогнав. Натягую простирадло на голову - може захистить?.. Але навіть якщо це і не ковід, усе одно шкода підчепити якусь заразу і промучитися на морі з нежиттю і кашлем. Зрештою тітоньки пожаліли дівчину, що вже майже задихалася, і залишили двері прочиненими. Відчувши легенький повів повітря, розумію: так ось як виглядає щастя!

Про те, що настав ранок, стало зрозуміло за сонцем, яке безжально смажило у вікно, до скла не доторкнутися. Вже навіть відчинені двері не рятували. Але куди подітися - до моря залишилося три години, треба терпіти! На моє щастя, тітоньки несподівано виходять, і дівчина теж. Знімаю маску і сповзаю вниз. Який кайф просто вільно дихати! Думка про те, що до моря залишилося пів години, надихає.

Уся така натхненна мокра жабка нарешті виповзаю з цього потягу тортур. Пів години в розпеченій залізній маршрутці вже не рахуються, безсонна задушлива ніч тривала довше.

І ось воно, море - залишилося тільки перейти дорогу! Вийшовши на своїй зупинці, тягну валізу, яка не їде по піску, і одночасно відбиваюся від комариної навали, що обліпила моє спітніле, таке смачне для них, тіло. Звідки тут узялися ці вампірята?! Під палючим сонцем, у 35-градусну (а може, й більшу) спеку! Вперше таке бачу! Але я не парюся. Комарів не боюся – ну погризуть трошки, грець з ними. Головне, що я ж на морі! Є як є. Зараз доплентаюся до будиночка, увімкну кондиціонер, прийму душ і пірну в довгоочікуване море. Ця думка допомагає тягнути валізу по піску з останніх сил під палючим сонцем.

Нарешті заходжу в розпечений будиночок, вмикаю кондиціонер і з оптимізмом скидаю мокру футболку. Заходжу в душ, відкриваю кран, передчуваючи, з якою насолодою зараз мені на плечі поллється холодна вода...

Як раптом зникає світло! Разом із ним - вода і вимикається кондиціонер. Чорт! Стою уся намилена гелем для душу і не знаю, що робити. На очі натрапляє змивний бачок унітазу. Виходжу з кабінки, знімаю кришку з бачка, плескаю собі на обличчя, щоб хоч якось промити очі. За тіло вже не думаю, хоча трохи залишилося ще й на плечі. Гаразд, не проблема. Я ж на морі! Там і відмиюся. Вдягаю купальник і стрибаю короткими перебіжками від дерева до дерева алеєю (без жодного шматка тіні, бо сонце в зеніті).

Ось воно! Те, чого я так довго чекала, те, що мені ввижалося в наглухо зачиненому купе під хропіння і кашель неосяжних сусідів. Море!!!

І на морі штиль! Оце пощастило! Обожнюю штиль, зараз як наплаваюся... Дивно тільки, що ніхто не купається... Чую збоку: медузи! Та грець із ними, я їх теж не боюся. Медузами мене не налякаєш.

З розгону влітаю в море, передчуваючи кайф... І нічого не розумію. Мої ноги біжать по товстому слизькому килиму на дні, а руки тільки й встигають розгрібати щільну желеподібну стіну з медуз. Таке відчуття, ніби я несподівано пірнула в креманку із солоним желе з ароматом моря. Стільки медуз я не бачила за все життя! Та ще й таких величезних. Фільм жахів якійсь!

Згадую, що медузи завжди біля берега, треба тільки прорватися крізь них, а далі буде чисте море. Прорвалася, це було недовго, але... Це ще що за чортівня?! Тіло пече вогнем, ніби по всій шкірі наліпили один суцільний гірчичник. Особливо в тих місцях, де напередодні була зроблена епіляція (треба ж на море приїхати гарненькою).

Намагаючись одночасно гребти руками і чухати все тіло, прямую назад до берега. Море повністю просякло пекучим слизом медуз. Оце я влипла! Немає сил терпіти цей гігантський гірчичник! Намагаюся обтертися рушником, стає трохи легше, але лише трохи. Тортури у потягу були дитячим садочком у порівнянні з цим гірчичником.

Блін, думаю, що я тут роблю?! Навіщо сюди приперлася? На дачі зараз і вода, і світло, і кондиціонер, і фумігатор... Але «треба було б» - не мій варіант. Який сенс шкодувати? Є як є.

Якось обтерлась і всілася в альтанці неподалік. Милуюся морем здалеку, слухаю його лагідний прибій, мене обгризають комарі, я вся в пекучому медузячому слизу, обливаюся потом у 35-градусну спеку і чекаю, коли ввімкнуть світло. Згадую розпечений вагон із кашляючими тітоньками... Ні, ну я ж усе-таки на морі. І я ж працюю над собою, і я не парюся. А все ж почалося з того, що мені захотілося на море замість того, щоб слухати пташок на дачі і насолоджуватися тишею...

Але чи можу я зараз щось тут змінити? Та звісно ж ні! Навіть поїхати звідси немає жодної можливості: квитків на потяг додому і близько немає. Тоді приймаю все як є і не парюся. Без варіантів. Озираюся назад і раптом бачу озерце. Таке невеличке, чи то болото, чи то лиман від моря. І там вода! Без медуз. Майнула думка: може, скупатися? А, ні, думаю, там теж може бути сюрприз! Окрім медуз є й інші засідки, якісь змії, наприклад. Я вже навчена досвідом. Краще вже сидіти і не смикатися.

Усе минає. Колись… Тут же згадала царя Соломона і його вічне: «І це теж мине». Мудра була людина!

І це теж минуло. Світло ввімкнули, воду дали, медузи зникли через три дні. Відмилася, наплавалася, назасмагалася, насолодилася сходами і заходами сонця та місяця, і сиджу щаслива, стукаю по клавішах на березі моря, накидую перші глави «Безлюдного острова», мене обвіває лагідний вітерець, і я відчуваю на своїй шкірі бризки солоного прибою... Щастя є! І я не парюся)))

І думаю, що сиділа б собі на дачі - і всього цього не було б. Усе змінюється, усе минає. Осяває глибока філософія ситуації: відпусти все, не чіпляйся за задушливий мінус, знемагаючи від страждань, і не намагайся втримати кайфовий плюс на гребені хвилі. Ні те, ні інше не є постійним. А взагалі ж це зовсім дріб'язкова ситуація. Так, невеличка пригода з непорозуміннями. Нічого серйозного.

І мені тут навіть подобається, особливо коли гойдаєшся на хвилях, розкинувши руки морською зіркою, і дивишся в бездонне блакитне небо. У цю мить усе завмирає, і є тільки ця мить у світі…  

✨✨✨✨✨✨✨✨✨✨

Дякую усім, хто дочитав! ❤️❤️❤️

І ось так мене побачив мій штучний друг)))