Дитинство у хлопця було не з найкращих...

— Ну, тепер твоя черга, Котаро, — порушила тишу Злата. — Ти якось згадував про братів. І батькі у вас є ? Яка твоя сім'я?

Котаро помітно зніяковів. Він завагався, підбираючи слова, якими можна було б пояснити людській дівчині закони його народу.

— З батьками у нас усе не так, як у людей, Злато. Жінок-Оні дуже мало, тому кожна за своє життя народжує десяток, а то й більше дітей. Хто чий батько — у нас ніхто не знає, та й не питає.

— Ох... — тільки й змогла вимовити Злата, приголомшена такою суворою прагматичністю.

— Розумію. Для тебе це звучить дико, — кивнув Котаро. — Але глава клану завжди каже: «Це все задля виживання». Немовлят одразу віддають на виховання двом досвідченим воїнам клану. Моїм братам дістався, як вони казали, «страшко». Мало того, що я мав дві форми — демонічну та майже людську, так ще й шкіра в демонічній подобі була вугільно-чорною. Це лякало навіть моїх одноплемінників.

— Ти не «страшко», Котаро, — м’яко перебила його Злата, намагаючись підбадьорити друга.

Хлопець вдячно посміхнувся, хоча в його очах все ще читалися тіні минулого.

— Але з названими братами мені справді пощастило. Яго та Горо — вони найсильніші в клані, і вони завжди ставилися до мене як до рівного. Але чим старшим я ставав, тим більше відрізнявся від інших. Життя ставало нестерпним не тільки через постійні бійки, а і через постійний шепіт за спиною.

Він на мить зупинився, поправляючи важку сумку.

— Зрештою, коли між Імператором Тайо та кланом Оні була укладена угода, мене відправили сюди, в Академію Лазурного Дракона. І хоча тут багато учнів теж намагалися називати мене «страшком», вони швидко навчилися не робити цього вголос. Я виявився сильнішим за будь-кого з них і без вагань ламав носи та ребра за кожну образу.