На великий мій подив, коли закінчується третя пара, до мене підходить помічник ректора. Здається його звати Степан. Я його часто бачу бігучим коридорами, але особисто з ним не знайома.

- Радченко, до себе в кабінет викликає ректор, - сухо говорить. - Ходімо зі мною.

Я здивовано дивлюсь на Катю, а потім беру свій наплічник і поспішаю за хлопцем. Поки йду обдумую, що такого могло статись. Ректор просто так до себе не викликає. Та й не було ніколи в мене проблем, тому в його кабінеті взагалі ні разу не бувала.

Степан ввічливо відчиняє переді мною двері і я заходжу. Декілька раз кліпаю, перш ніж розумію, хто переді мною і вражена завмираю. Мирослав Малиновський стоїть біля столу і теж трохи здивовано дивиться на мене. Потім на його обличчі з'являється якась недобра посмішка.

- Проходь, Радченко, присідай, - порушує нестерпну тишу Дмитро Іванович і вказує мені на стілець навпроти себе.

Чоловік сидить за робочим столом і якось дуже уважно роздивляється мене. Не розумію, що тут відбувається. Тремтячими ногами підходжу і сідаю на вказане місце. Починаю хвилюватись, а в голові крутяться думки, наступна гірша попередньої. 

Чому цей мажор тут? Може він вже щось наплів на мене і тепер маю проблеми? Якщо це так, то я не знаю, що йому зроблю. Дивлячись на його задоволене обличчя, нічого хорошого мене не чекає.

- Переходжу відразу до діла, не буду забирати у вас цінного часу, - по-діловому говорить ректор і кидає на мене прискіпливий погляд. Хочеться фиркнути про цінний час, у Мирослава його вдосталь. - Сабіно, ти у нас відмінниця. Найкраща студентка в групі.

Обережно киваю, не розумію до чого він підводить. Відчуваю на собі погляд хлопця, але демонстративно його ігнорую і взагалі не дивлюсь в його сторону. 

- Ти дуже розумна, знаєш добре всі предмети, тому маю до тебе одне важливе завдання.

- Що саме я маю зробити? - шкірою відчуваю, що нічого хорошого для мене.

- Наш Мирослав, - Дмитро Іванович кидає на хлопця короткий погляд. - Трішки відстав у навчанні. Не буду вигороджувати його, ми всі добре знаємо, що він лінивий студент і не завжди цікавився навчанням. 

Він що жартує? Та Мирослав найгірший студент, якого я знаю. Взагалі дивуюсь, чому його досі не вигнали. Хоча, що тут дивного? Багатий батько вирішує все. 

- Ми з Мирославом в одній групі, тому я знаю його ситуацію, - говорю з неприємним передчуттям. - Не розумію, до чого тут я?

- Сабіно, - важко зітхає ректор, наче готується до суперечки. - Скоро зимова сесія і треба, щоб Мирослав її здав. Але він не підготовлений. Тому я хочу, щоб ти його підтягнула по всіх предметах і допомогла здати заліки.

Я шокована. Здається, це якийсь розіграш. 

- Нехай здає тим самим методом, як і раніше, - обурююсь. - Йому не вперше.

- На жаль, той метод втрачений і йому нічого не залишається, як все робити своїми силами. 

- Ось нехай і робить, - відчуваю, як стає важко дихати від прискіпливого погляду ректора. - Навіть не просіть. Я не буду з ним няньчитись. В мене не так багато вільного часу. І мені теж треба навчатись.

- А я не прошу, - говорить суворіше. - Я ставлю тебе перед фактом. Ти візьмеш його під опіку і допоможеш по всім предметам. 

Мені виносять смертний вирок, з яким миритись не хочу. Я ледве витримую його на парах, де між нами десятки студентів і ряди парт. Але займатись разом, це зовсім інше. Це бути з ним поруч, говорити з ним. Це знущання, інакше не назвеш.

- Ні, - вперто відповідаю.

Дуже надіюсь, що ректор прислухається до моїх побажань. Але він вже все вирішив, я бачу це в його очах.

- Здається, ти тягнеш на червоний диплом, Сабіно? - запитує, хоч добре знає, що так воно і є. - Не хочеться, щоб в останній рік навчання в тебе раптом погіршали оцінки. Це може зіпсувати весь твій рейтинг. Я надіюсь, ти розумієш про що я.

Він погрожує мені. Натякає, що зробить так, що я більше не отримаю п'ятірок. Що за самоправство? Нащо вони взагалі втягують мене у свої проблеми? 

Тепер я по-справжньому боюсь. Адже через клятого Малиновського можу втратити все, за що так важко працювала. Невже йому не соромно в цю мить? Він стоїть собі тихо і мовчить. 

Вперше за весь час піднімаю очі і дивлюсь на хлопця. Наші погляди зустрічаються і я розумію, що йому підходить такий розклад справ. Він не збирається заперечувати. Звичайно, своя шкіра дорожча. 

- Ви ж розумієте, якщо я буду приділяти час Мирославу, то можу сама скотитись у навчанні, - кидаю останній аргумент. - Я ризикую весь свій час витрачати на двієчника і сама можу провалити сесію.

- Не недооцінюй себе, - хмикає ректор і величаво спирається на спинку крісла. Його посмішка мені зовсім не приємна. - Ти розумна дівчина. І я впевнений, все в тебе вийде. Навчайтесь разом, робіть лабораторні разом і часу вистачить на двох. 

- Як ви все продумали, - кривлюсь.

Пастка замикається. Ректор навіть не уявляє, наскільки важко буде мені з Малиновським не у навчанні, а як з людиною. 

https://booknet.ua/reader/priborkati-mazhora-b419614?c=4530262&p=1