Сьогодні я поставив останню крапку в книзі «діярі
Навіть зараз слово «завершено» здається мені трохи неправильним. Бо такі історії насправді не закінчуються. Вони залишаються в родинній пам’яті, у старих фотографіях, у звичних фразах, у рисах характеру, які переходять від батьків до дітей. Просто настає день, коли я мушу відпустити текст і дозволити йому жити окремо.
«Діяріюш» починався зі спогадів — іноді уривчастих, не завжди послідовних, записаних так, як людина згадує власне життя: одну подію докладно, іншу — кількома словами, а біля найболючішого раптом замовкає.
Поступово окремі епізоди склалися в історію хлопчика Дечо, який народився небажаним сином, але все життя намагався довести, що з’явився у цьому світі не дарма. В історію Димитрія — чоловіка, який працював, помилявся, любив, втрачав, починав спочатку й до старості ніс у собі голоси людей, яких давно вже не було поруч.
У цій книзі є бессарабський степ і болгарське село. Є баба Марія, її молитви, долоня на дитячому чолі й любов, яка не потребувала красивих слів. Є важка праця, армія, молодість, сім’я, зради, розчарування та роки, коли людина вже не може переконувати себе, що все якось виправиться саме.
Та найбільше ця книга — про пам’ять.
Про те, як одна ніч може повернути людині ціле життя. Про речі, які ми розуміємо надто пізно. Про образи, що не зникають, навіть коли давно пробачив. Про любов, яку іноді впізнаєш лише після втрати. І про право наприкінці шляху озирнутися назад та чесно сказати: це було моє життя.
Робота над «Діяріюшем» виявилася складнішою, ніж я очікував. Потрібно було не просто впорядкувати події, перевірити хронологію та поєднати окремі фрагменти. Найважчим було зберегти живий голос людини — не зробити її кращою, зручнішою чи правильнішою, ніж вона була. Не виправдати там, де виправдання немає. Але й не судити з висоти іншого часу та чужого досвіду.
Я хотів, щоб герой залишився справжнім: сильним і слабким, щедрим і впертим, мудрим і часом несправедливим. Люди рідко складаються лише зі світла або лише з темряви. Саме тому їхні історії варті того, щоб бути розказаними.
Дякую всім, хто був поруч, читав окремі фрагменти, ставив запитання, помічав неточності й допомагав мені не зупинитися посеред дороги.
1 коментар
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиВітаю вас! Читаю вашу книгу далі. Мені подобається, що вона не зависає на описах, не тримає інтригу, не віє дидактикою. Можливо, це завдяки обраній формі (діяріуш). А можливо, через ваше інтуїтивне відчуття - без зайвих слів. Тут головне-події і те, яким герой виходить з них. Я й сама дещо "приміряла" на себе. Впізнавала себе. Не можна до твору ставитися утилітарно, але він допоміг мені зрозуміти деякі риси мого чоловіка. Ваш твір допомагає уявити, відчути менталітет чоловіка. Який усвідомлює свою місію. Словом, мені подобається ваш Щоденник. Колись ви написали: кожен має багато цікавого за життя, не кожен хоче і здатний розказати. Дякую, що захотіли й розповіли
Ольга Инка, Дякую Вам за щирий і теплий відгук))
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати