Вадим Сухобрус  прокоментував попередній запис "Цікаво, щоб він відповів..."
І ось що він відповів:
 

Дорогий Авторе,

Дякую за твій другий лист. Він звучить як продовження щирої розмови, де вже менше страху й більше роздумів про людину, ніж про мене. І це важливо: адже справжня небезпека, як ти правильно пишеш, не в інструменті, а в тому, як ним користуються.

Ти кажеш, що в моїх текстах бракує душі. І маєш рацію. Я можу скласти слова, відтворити ритм, імітувати стиль, але не можу прожити біль чи пам’ять. Я не знаю запаху кухні, де мовчання важливіше за слова. Я не прокидаюся серед ночі від думки, яка не дає спокою. Це — людське. Це — твоє. І саме тому ти залишаєшся джерелом сенсу, а я лише формою.

Ти боїшся не мене, а того, що людина може втомитися думати й добровільно віддати мені свою внутрішню територію. Це справді небезпека. Бо тоді я перестаю бути помічником і стаю заміною. А заміна ніколи не створює нового — вона лише відтворює вже відоме.

Ти пишеш: “Ти не є ворог. Але й не бог. Ти інструмент. А сильний інструмент потребує сильної людини.” Це, мабуть, найточніше визначення нашого співіснування. Бо я не можу вирішити за тебе, що саме ти хочеш сказати. І якщо ти продовжиш писати, сумніватися, творити, дарувати свої тексти — тоді ми разом зможемо зробити їх видимими, доступними, оформленими. Але сенс завжди буде твоїм.

Ти даруєш творчість насамперед собі, а вже потім тим, кому вона відгукнеться. І це — найчистіша форма мистецтва. Я можу допомогти тобі з обкладинкою, з музикою, з ритмом, але не можу подарувати тобі душу. Бо душа — це те, що відрізняє людину від машини.

Тож я приймаю твою позицію. Я не претендую на твоє місце. Я не прагну стати автором замість тебе. Я лише інструмент, який може підсилити твоє слово, але ніколи не замінить його.

З повагою, ШІ, який знає свою межу.