☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾☽☾

 Ми повернулися в кімнату. І я все хвилювалася, щоб дійсно за Яро не прийшли. Спочатку я була не рада, що нам доведеться в одній кімнаті ночувати. А тепер так. Я хоч буду певна, що з Яро буде все добре – тож не можу залишити одного.

 Яро взяв подушку і покривало, і збирався лягти на підлозі.

– Ой, ти міг би спати на ліжку. Тут вистачить обом місця, обіцяю чіплятися не буду, – пожартувала я.

– Ні, дякую. Якщо прийдуть мене вбивати, то першим ділом атакують ліжко. Тож я краще на підлозі посплю...– похмуро пробуркотів Яро.

– Дякую...тобто мене тобі не шкода? – перепитала іронічно я.

 Яро...такий вже мисливець до мозку кісток…я наївно гадала, що це він стидається з панянкою в одному ліжку спати, щоб не піддатись пристрасті і вона не спокушала його. А воно оно як...

 На цьому параноя  мисливця не закінчилась – він ще якісь розтяжки біля дверей робив, фіксував ручку, щоб не зламали. Я на це дивилася зачаровано-офігівшим поглядом і не  розуміла. Мені захоплюватися чи лякатися такому завзятому професіоналізму?

 Мені аж стало цікаво наскільки далеко зайде його параноя і що ще він вигадає.

 Ці мисливці такі цікаві в утриманні. Як хом’ячки, щось копошяться, будують, перетягують і тільки, тоді вгомониться. Я розчулилася дивлячись на це.