За домовленістю з автором, мій відгук-рецензія на твір Сергія Більцана "Темні історії Малефича".

Коротко про сюжет. Перед нами розгортається історія молодого правоохоронця, якого життєвий конфлікт закидає у закрите, аномальне місто — простір, де містичний горор тісно переплітається з суворою буденністю закритого об'єкта.
Одразу мушу зауважити, що твір не закінчений і перебуває в стадії написання, тому поки що немає фіналу і немає ще повного розуміння, що собою являє ця історія. Зараз вона перебуває в такий собі рівновазі, коли, окрім власне винесеної в заголовок теми, жанром можна визначити різновид виробничого роману в досить привабливій містичній, колоритній атмосфері.

Як і завжди, намагаюся давати наче дві оцінки: перше враження при прочитанні, і після прочитання — осмислення. Так, часто можна пошитися в дурні, коли ще не розумієш задуму, коли не знаєш, як повернеться сюжет, але мені здається це важливим.

Про назву та перші очікування
Анотація говорить про те, що це історія про місто, якого немає на картах. Закрите поселення, Зона відчуження, загалом, щось тривожно-містичне, куди потрапляє герой — відмінник поліцейської Академії. Ні, не Махоуні...
Вдала назва твору і самого міста/місця, де відбуваються або будуть відбуватися події. Малефич. Будучи великим шанувальником містких назв, деякий час дивувався, а чому було обрано саме таке. Що ж, мені здається, це вдала знахідка автора — у назві відчувається і Малевич з його незрозумілим і загадковим чорним квадратом, і малефик, який як термін теж на слуху, але розуміння, хто він, розмите і невизначене. Для виникнення інтересу до історії — дуже гарний хід.
Для підтримки та розвитку якого, звісно ж, потрібен гачок у тексті, щось таке, що захоплює увагу читача з самого початку. І що відображає його очікування, якщо він приходить зі знанням анотації чи теми. Темні історії, таємниці, містика, потойбічне... Хіба з цим зустрічаєшся на початку? Ні в якому разі не хочу стверджувати, що неспішний, неквапливий і обставинний початок не має права на життя, ні! Але наскільки чіпляє увагу, зацікавлює і змушує з інтересом читати далі історія курсанта МВС, який вирішив помститися своєму викладачеві? Наскільки все це буде необхідно в подальшому? Чи це ідея - темний задум веде до темного міста?
Пролог у дві-три глави мені знайомий, він часто зустрічається, він щось на зразок знайомства з героєм, такий собі обрис ситуації. Чого ж ти доколупався, одразу можна запитати. Та через назву! Адже "Темні історії Малефича" — така вдала знахідка — це назва, немов таємниці в квадраті! Темне в темному!Таємниці таємниць! На моє глибоке переконання, така вдала, але сильна назва вимагає особливого до себе ставлення, уваги до очікувань читача. Якщо мова йде про таємниці, то чому не повинно бути таємницею для читача, як саме і чому опинився герой у цьому місці? До чого ці курсантські забави? Показати, що життя не таке просте, як здається, і люди зовсім не такі, якими ми собі їх уявляємо? Це міцно прив'язано до сюжету чи просто бажання створити образ героя заздалегідь, до подій, що з ним відбуваються? Але навіщо? Якщо я, як читач, здивований появі молодого лейтенанта, то нехай те, що з ним сталося, буде ще однією таємницею Малефича, яка буде поступово розкриватися! Дізнаватися героя так само цікаво, як і світ навколо нього. А ще це може зачепити з самого початку, створює певну динаміку подій, що відбуваються, а не тих, що вже відбулися. Адже використання прийому від першої особи якраз і характерне залученням читача в те, що відбувається з цією особою тут і відразу.

Питання до початку та реалізму
У другій главі спіймав себе на думці, що не вірю. Не міг зрозуміти у що: в генералів, які так говорять, взагалі в ментів, які в такій ситуації так розмовляють, чи в секретаря. Так і не зрозумів. Зате остаточно визначився, що мені зовсім не подобається початок. Дуже довга розповідь про те, як задумав курсант помститися викладачеві і цим собі ззіпсував майбутнє. Як можна самому собі все зіпсувати — знаю не з чуток. Як і те, що ми несемо відповідальність за кожне своє рішення, але ніколи не знаємо, в який момент його, насправді, приймаємо. Але, повторюся, справа тут в іншому, чекав якогось гачка, зачепу, динаміки або чогось, що дало б зрозуміти саму історію. А отримав розповідь про помсту. Але от дуже не впевнений, що це посилило мій інтерес до історії, скоріше навпаки, сильно зменшило. Ну, взагалі не дуже люблю поліцію. Не людей там, а як систему і людей, які дбайливо цю систему зберігають. Сам знайомий знову ж таки.
Просто ось питання — якщо все це прибрати — що зміниться? Якби початок був з іншого місця, а про те, що сталося, було б розкрито поступово з викладом історії. Пишу це і розумію, що сам великий противник флешбеків, але ж тут, припустимо, могли б дзвонити герою товариші, про щось запитувати (а що сталося? та як же так!), герой міг сам щось згадати коротко, про щось шкодуючи чи ні. Але це було б уже після гачка, після захоплення моєї, як читача, уваги! Ще одна темна історія! А так, виходить, передмова, яка випереджає і дає вже деякі очікування, а після — хлоп! розповідь, відбулося потрапляння героя в якісь умови. Не знаю поки що, чи це в мене спроба надумати претензії, чи ні, але ось початок для мене просідає. Якщо уявити читача, який тикається в книгу і починає читати, не маючи під рукою анотації — початок може відлякати.
Щось мені ім'я-по батькові начальника училища створює враження легкого стьобу. Можливо, так і замислювалося? Мені не сподобалося впровадження деяких описових моментів або моментів, що характеризують персонажів, прямо в сам текст їхньої бесіди. Це викликає відчуття блоку інформації для читача, яка подана не зовсім вдало, незграбно. А головне — чи важливо було дізнатися, що генерал, начальник училища з таким знайомим ім'ям-по батькові правильний, тямущий, справжній — тут не важливо який епітет, важливо, ніби інформація ця подана для створення виправдання або більш благозичливого ставлення читача до нього. Навіщо?
Взагалі ж, вступ занадто затягнувся, багато різної інформації. Так, завжди цікаво, коли персонажі, як і люди в дійсності, іноді розуміють, що навколо них такі ж люди, як з недоліками, так і зі своїми мотивами, які можна іноді й з'ясувати, але для самої історії — чи важливі вони всі? Мені здалося, що у вступі більше особистого. Не те, що особисто знайомі автору люди (хоча і це не виключено), але якісь персонажі зі своїми прототипами. І їхній опис, їхня поява в історії не стільки потрібні для неї самої, скільки важливі самому автору.
Цікаво, що виважений підхід героя історії до деяких подій свого життя трохи суперечить цим самим подіям. Помста викладачеві і якесь миттєве розуміння вчинку друга здаються або дуже рознесеними в часі відгомонами образу героя, або не зовсім правильно переданим його характером на початку історії. Все ж таки, ціла операція, описана на початку до випуску, говорить про нього як про людину не стільки імпульсивну, скільки мстиву, нехай з жагою справедливості, але тим не менш. Готову за щось ризикнути багатьма особистими речами. Та за що?! Як це співвідноситься зі швидким прощенням у молодої людини, у якої, загалом-то, багато чого пішло в житті не так, як вона щойно планувала? Юність занадто категорична! А розуміння — не та категорія, яку вона поважає. 
Не маю медичної освіти, але все ж таки сумніваюся в можливості підлити тіопентал натрію в каву без того, щоб це не помітити, випивши її, та ще й не отримавши посиленого ефекту при цьому. А головне — знову те ж питання — навіщо? Адже, по-перше, давно вже відомо про те, що ефекту сироватки правди він не дає. Точніше, ця суміш марення, фантазій і реальності після використання часто-густо не є правдою. До того ж, яка доза, в яких умовах — а тут, ще з алкоголем... Загалом, яскраво, симпатично, але викликало у мене питання. Тому що, по-друге — навіщо це було, якщо особісту потрібно буде і списати цю речовину, і, можливо, отримати як труп, так і проблеми, коли це вилізе?

Розвиток сюжету та прибуття в Малефич
Калейдоскоп відкриттів і зрад, звісно, непоганий. Є своя краса в неквапливому розвитку подій і знайомстві з героєм. Але отримавши те, чого чекав з самого початку, лише ближче до четвертої глави, я так і не зміг сам собі відповісти на питання — чи гарним був такий початок? Чи став би я читати книгу вже після першої, другої глави? Чи зміг би продратися через ту помсту? Чи зачепив би мене герой?
Чесно зізнаюся, мав деяке відношення до цієї служби, не занадто пряме, менше з тим. Коридори райвідділів мені трошки знайомі, стосунки відомі. Якими можуть бути вже курсанти — зрозуміло. Мажорні курсанти. Хоча, наприклад, деякі начальники не гребували рідних синів бити прямо в школі, якщо туди раптом викликали. По-справжньому бити. Тим не менш, все одно мажори виростали. Так що достовірність стосунків у мене не викликає занадто багато питань, хіба що помста занадто... витончена і складна. Мені здається, використання друзів тут було більше для посилення ефекту, як алкоголь до тріопенталу... Але початок повинен зацікавлювати! Чіпляти! Сьогодні так уже точно. Тому що будь-яка історія може залишитися непрочитаною, занадто нетерплячим і вимогливим може бути читач. Йти за його забаганками, звісно, не завжди можливо, є ще й логіка самого сюжету, є авторський стиль, зрештою, бажання не писати з флешбеками, послідовним оповіданням. Є вибір точки входу. Але чи не була б ця історія динамічнішою, якби починалася саме з дороги, а всі ці події розкривалися потім? Той подзвонив. Та написала. Наскільки всі ці епізоди перших трьох глав будуть сюжетно важливими? Побачимо.

Так, динаміка та інтерес різко зростають і виправдовують очікування саме з появою на місці. Все ж ризикну стверджувати, що початок здорово відрізає вхід в історію.
А скільки років герою? Питання знову виникло через невідповідність віку його поведінки в черговому епізоді. Ну, або такого особистого відчуття.
Ох, і знову замість бесіди у персонажів лекція. І знову такий копняк у мій інтерес. Від душі копняк. Йде, значить, алкаш і розповідає про бездуховність і те, що звідки з'явилося. Ну як же так?! Все враження від появи в Малефичі ріже нанівець! Навіщо мені, читачеві, все це розповідати? Лекцією і відразу, прямо на старті? Ех...
Не знаю, як там буде далі, куди виведе сюжет. Чесно кажучи, мені здається, що важливі як перші враження, так і подальше осмислення. Якщо з другим нічого не обіцяю, то фідбек ось вам — історія захоплює! Так, є присмак Сталкера, але це, схоже, свій власний сетинг, який лише просто краями теми сходиться з відомою грою. І це навіть здорово, що ці краї є — це викликає додатковий інтерес. Не знаю, чи важливо це, втім, мій відгук, що хочу, те й пишу, так от, є деяке відчуття на початку "Королеви Сонця" Нортон. Можливо, мною надумане. Але якщо вдасться розвинути і зберегти певну схожість ще й з Каммерером Стругацьких, то це будуть, як мені здається, хороші алюзії.

Деталі, фактурність та зауваження по тексту
- Так, ще раз повторюю попередній висновок. Деяка інформація, описи персонажів і подій в історії немов поспішають вивалитися на читача не шляхом поступових спостережень і розвитку сюжету, а відразу. Наче горезвісна інформація до роздумів. Мені особисто здалося це надмірним. Цікавіше було б отримати це розуміння самому з діалогів та подій, а не миттєвого розуміння героєм людини з першого погляду, враховуючи, що герой ще й усього лише юнак, курсант, у якого сталася справжня життєва криза, що привела його в це місце. Але він ніби все життя готувався саме до цього!
- У Главі 6 є деяка проблема з форматуванням тексту, дві коми.
- Детальні описи елементів локацій добре створюють візуальну картинку, но іноді гальмують динаміку оповідання. Іноді ця неспішність і обставинність сприймається легко, з зануренням у вивчення світу, іноді здається зайвою. Однак визначити точно де яка, мабуть, одразу не зможу. Це відчувається саме при прочитанні, не окремими главами, а всього цілком.
- Мені сподобалася мова, якою написана історія, однак деякі моменти впали в око. "Лишень", "вряди-годи" зустрілися якось занадто часто. Не зовсім розумію, чи це власна перевага, чи ні, але думаю, можна використовувати і синоніми.
- Інформація про істот у книзі не дуже схожа на енциклопедію чи поліцейський звіт. Знову ж таки, це  інформація про явища, ледве з ними читач познайомився. Зрозуміло, що автор хоче швидше познайомити читача зі світом, його деталями, але на моє переконання, це відбувається занадто швидко, немов поспіхом. До речі, хіба для поліцейського не було б логічніше знайомити колегу саме зі звітами про подію чи явище? Протоколами, висновками. Не книжкою, а папками справ! А вони з'являються пізніше. Так, пояснення є — але якщо це як інструкція з техніки безпеки (до речі!), то вимагає її проведення відразу і під наглядом, а не — ось тобі, йди читай. Це все одно як при ротації дати командиру, що заступає карту і сказати — я пішов, а ти вивчай...
- І ще — детальний опис Сновиди гарний, але навіщо він у тексті? Наче зустріч вже була, наче й опис  був, для чого посилення ефекту? Знову тріпентонал натрію в алкоголь...
- Дві сутички здаються також показовими. У сенсі, для показу "товару" з кращого боку. Всяке буває, але описана гопота найчастіше або довго приглядається "до", або сильно приглядається "після". А тут якось пруть одразу на рожон, і це в місці, де бувають дивні створіння і за визначенням всі повинні хоч трохи бути насторожі. Причіпляюся? Упевнений, що ні!
- Через репліки персонажів-поліцейських часто звучить ніби авторська, можливо, трохи неприродна в ситуації, надмірно багатослівна мова. Трохи повчально-повіствувальна. Загалом, можна здогадатися, що автор має особистий досвід з поліцією або в поліції, можливо, це етап, який проходить кожен автор, що займався у своєму житті не тільки написанням книг, у нас і люди часто навіть у транспорті із задоволенням розкажуть багато чого, але важливо тут, щоб герої говорили різними голосами.
І просто ремарка. Брати Вайнери хорошу річ написали. Тільки сказане Груздєвим Шарапову про Жеглова — це ж теж важливо. Маленька брехня, яка зупинить велике зло — це ж виправдання зла. Тим більше, навіть маленьке зло народжує запеклість злочинця і презирство до працівника правоохоронних органів. І, в результаті, веде до ще більшого цинізму і байдужості його самого, до того, що рано чи пізно він дійсно готовий буде переступити через когось для галочки в графі розкритих...
- І знову, як з'являється новий персонаж, так він сам про себе поспіхом починає розповідати! Так, колоритна тітка на вахті, але деякі її фрази — немов підказка читачеві. Колись у театрі був такий прийом — виходив герой і починав про себе розповідати і навіть говорити, що він збирається зробити. Я можу навмисно перебільшити, але лишень тому, що мені здається важливим звернути на це увагу.
- На мій погляд, не надто вдало сформульовано про мікропроцесорну техніку і радянських інженерів. Мова про період 1954-68 років, коли була проведена модернізація об'єкта? Тоді у СРСР не було ніяких мікропроцесорів. Та й перші комп'ютери в році так 1977-му що саме могли дати дослідникам? До речі, а грошей такий об'єкт жер би неміряно, та й став би у світі відомий. Ну, це таке.
Якщо аномалія блокує радіосигнали та електросигнали (що це?), то як там взагалі щось працює? Хоч зрідка.
- Для чого етапували за особливо тяжкі? Це ляльки були чи піддослідні? Як на мене, це помилка. Ні, не щодо ставлення тієї країни до ув'язнених, а просто до самого факту завезення, який звучить так, ніби кроликів завезли в Австралію і вони там розмножилися. Можливо, туди могли відправляти ув'язнених на дослідження її, на роботу, але тоді або я прогледів повний опис цього заходу, або ж він чітко не прописаний.
- Не могли наші селяни масово саботувати щось у 1933 році, оскільки почалося все в 1929, а голод у 1931. І перехід в епізоді за текстом від голоду до справи, переданої герою Малдером, різкий, суть його вилетіла до цього часу у мене особисто з голови і зупинила подальше читання.
- Механізми екстракції крові Марами, кікіморами і потерчатами викликають питання чисто фізичного плану. Якщо тиском — то розриви, якщо мікро — то згортання і знову ж таки сліди. Загалом, мені здалося це не те щоб спірним, але просто не надто потрібним для опису в деталях. Випили і випили. Немає слідів і все. Тут не придерешся. Розумію, фізика процесу важлива в розслідуванні, але взагалі вся ця тема потребує багатьох пояснень. Чому кров, чому саме людська, навіщо взагалі по-тихому, якщо є якийсь пакт, то і бєспрєдєльщиков якось свої шукали б, і все таке.
- Звернення — "До слова, майоре" — здається грубуватим. Тим більше від лейтенанта.
- Звідки бандити знали, де чекати героя? І знову ж таки, звідки така різка різкість? Така поведінка характерна для дев'яностих і тоді успішно каралася.
- Плани бійки нагадали Холмса Гая Річі. Так і проситься тепер питання, яке всім задавав Остап Бендер на зустрічі, присвяченій безпритульним дітям. Але я утримаюся...
- І ще одне. Локації. Первісне враження від місця, куди прибув герой, у мене було неоднозначне. Як велике село, де все поруч. Потім все стало трохи нагадувати райцентр, але цілісного враження поки так і не склалося. Мені здається важливим звернути ще увагу на локації, на їхнє визначення, не детально, не відразу, але все ж таки вказівками якихось територій, зон самого Малефича. Сам він поки що у мене особисто так і не склався. Це місто? Територія? Райцентр? Скільки жителів? Також сподіваюся, любовна лінія, якщо і буде, то не з відьмою.

Загальний висновок
Що ж, загалом історія заслуговує на велику увагу. По-перше, автору вдалася блискуча знахідка з назвою твору та локації. По-друге, попри мої питання до початку, сам світ твору справді захоплює. Тут є свій власний, самобутній сетинг, який хоч і має привабливий присмак Сталкера, але не копіює його, а також викликає чудові алюзії. 
Мені здається, вона буде цікава не тільки шанувальникам Сталкера, містичної фантастики з елементами горору, а й тим, хто не читав Стругацьких, не чув про Моноліт, Зону і Сидоровича.

Цікавий задум, міцне візуальне наповнення, динамічні події, цікаві персонажі, загадковий світ, повний таємниць і небезпек — усі складові якісної історії вже є, головне питання лише в тому, що вона поки що лише починається. Упевнений, підписники чекатимуть з нетерпінням на нові глави і розраховуватимуть на тривалі пригоди героя. Мені б лише хотілося побажати, щоб вона не пішла в кримінальні розборки, точніше, щоб якщо це і було якесь розслідування, то містичне.
Моя рецензія звернена здебільшого до автора, втім, так найчастіше з ними і виходить. Якщо ж ви — читач і змогли продратися через частокіл моїх претензій, то хотів би сказати наступне — мені здалася ця історія безсумнівно такою, що заслуговує на увагу і має потенціал для розвитку. З інтересом читатиму продовження!