Сьогодні у Олега невдалий ранок. Його кохана знову створила конфлікт. Ніби й дрібниця, але щупальця вхопилися за краєчок свідомості і не відпускають. Олеся стала для нього тим головним, чим він ніколи і ні з ким не поділиться! Закохався з першого погляду і готовий на все, лишень був би спокій і затишок у їхньому домі. Він бачить такі ж кроки назустріч з боку коханої! Але інколи вона…

    Олег працює у цьому кафе уже понад чотири роки. Спочатку сам собі дивувався з того, як потрапив сюди через випадковість і чому не залишив до цього часу? Якби не Олеся! Це вона його сюди привела, це вона з часом його вмовила класти  сюди кошти. І йому сподобалось. І у них вийшло!

  Але є одне але…

    Попередні навички , набуті за фахом, не дають йому спокою. Тому він любить уважно спостерігати за своїми відвідувачами. Інколи це його надихає творити.

  От і сьогодні…

  До зали повільно і впевнено заходить Вона. Її хода безшумна і якась ніби аристократична. Вона впевненими рухами здіймає свій легенький плащ і кладе його на бильце стільця. Рухи чіткі і витончені. Олег із захопленням спостерігає за нею кожного разу.

  Вона красива елегантна жінка десь років так за п’ятдесят. Завжди з охайною зачіскою, усміхнена. Зразу кидається у вічі, що жінка гарно за собою доглядає, хоч  її обличчя і не виказує надмірної кількості макіяжу. І очі… Вони завжди привітні, теплі, усміхнені.

  Олегу подобалося її зустрічати і проводжати до одного і того ж столика кожного разу. Він навіть уже підсвідомо приблизно в тій порі, що Вона мала прийти, нікого туди на садив. А  жінка приходила завше майже в одну і ту ж годину. Навіть ця пунктуальність починала подобатися Олегу. Чомусь , дивлячись на неї, він уявляв її оселю. Там , мабуть, було усе також конкретно на своїх місцях, охайно і бездоганно. Декому повчитись…

• Вітаю Вас, пані! Ваше місце вільне і чекає на Вас. Що замовите?
• Добридень Вам, Олеже. Дякую. Мені як завше!, - вона вже не читає напис на його бейджику, бо також звернула увагу на цього дбайливого молодого чоловіка.

  Зазвичай вона замовляла спочатку воду, а потім і каву. Вона любила їхні тістечка і відверто висловлювала своє задоволення і схвалення людині, що їх готувала. Це було так просто і зворушливо, що Олег не тільки з задоволенням вникав у зміст сказаного нею, він захоплювався милозвучністю голосу та всіма відтінками його інтонації.

  Це була жінка з якою йому було б цікаво поспілкуватися, за якою було цікаво спостерігати! Але він ніколи не наважувався з нею ближче познайомитися. А йому було цікаво ким і де вона працює? Адже кожного разу з нею або планшет, або ноутбук. Він помітив, що вона не в соцмережах. Вона щось пише. Можливо Вона викладач або науковий працівник, або журналістка, або просто письменниця.  

  Сьогодні Вона була якась особлива. Завжди елегантно, але без виклику, одягнена, сьогодні Вона була святкова. У руках тримала декілька гілочок конвалій. Можливо якась подія?

Він приніс їй воду і побачив, що її планшет відкритий,  а у вайбері висвітлене повідомлення :

• Привіт! Прийми і мої скромні вітання з твоїм днем народження!

Завжди врівноважена і спокійна, а сьогодні Олег помітив ледь помітне хвилювання у її рухах. Отже, це не просте повідомлення!

• Пані, Ваша кава!, - він приніс не лише каву, а й невелику склянку для її конвалій, поклав туди квіти. Але сьогодні вона , мабуть, таки була або здивована цим повідомленням, або розтривожена. Вона вперше не подякувала Олегу за його роботу. Отже… цікавість змушувала його не полишати спостережень. Відвідувачів було не дуже багато, тому…
• Привіт!, - наступне, що прочитав Олег, подаючи каву молодим людям поруч за сусіднім столиком.
• Це ти?, - дописала у своєму повідомленні.
• Я, - миттєво отримала відповідь. І знову тиша. І знову хвилювання. Роздуми. А може спогади?
• Дякую, - коротко як погляд, який хоче сказати про все, але боїться затриматися довше.
• За що?, - запитання, відповідь на яке мала вмістити  у собі або банально коротку відповідь, або сповідь.
• Що згадав…, - коротко і всеосяжно, ніби спокійно, але з викликом.
• Не забував!, - і тут Олег зрозумів, що вимальовується сценарій чиєїсь долі.
• Чому ж так …
• Довго?
• Вічність…
• Не заважав тобі жити…
• А варто було?...
• Тепер не певен…, - Вона не писала. Сиділа в задумі. Олег встигав привітати відвідувачів і кожного разу ненароком заглянути у цю переписку.
• Ти як?, - запитала, щоб не відпустити.
• Без тебе – ніяк!, - Олег зрозумів, що  у відповіді вмістилося ціле життя.
• А ти як?, - отримала право на оцінку свого існування.
• По тій же схемі!, - відповіла і надовго впала в задуму.

Олег приніс їй смачний тортик зі свічкою. Запалив і :

• Пробачте , пані, я ненароком прочитав , що у Вас сьогодні день народження. Щиро вітаю Вас і прошу вибачення, що заглянув у вашу переписку.
• Дякую за вітання, - відповіла своїм чарівним голосом, -  і не вибачайтесь, якби я дуже  хотіла це приховати – приховала б.
• Можна запитати?
• Запитуйте!
• Я не спеціаліст у галузі  в якій працюю. Натомість мене манить моя основна. Я прочитав кілька Ваших повідомлень і у мене вимальовується сценарій. Я так розумію, що це дуже особисте, а Ви дозволили мені…
• Юначе, я , мабуть , Вас зрозуміла раніше, ніж Ви зізналися. Я також дотична до творчої сфери. Те, що я пишу є публічним. Звикла. Тому, якщо Вам стане у пригоді, буду рада.
• Дякую. Гаразд, зрозумів. Скажіть тоді, якщо на те буде Ваша ласка, повідомлення отримані, вони… мають проміжок у часі…
• Зрозуміла… Це повідомлення з юності. З тієї, коли батьки ще контролюють кожен твій крок, кожен твій подих, кожне твоє бажання і вчинок. Коли цукерка чи проста квітка як от конвалія, дорожча за золото і діаманти, Діор і Дольче Ґабана…
• Ви сьогодні з цими саме квітами тому, що …
• Так, ці квіти стали символом одних стосунків, яким не дали статися свого часу .
• Можна мені час від часу…
• Так, можна. Я описала ці стосунки у своєму романі. Немає ніякої таємниці. От тільки якось дивно себе почуваю. Здається все у минулому, все вже переболіло. І не один раз. А от же ж сьогодні зачепило… Мабуть, не переболіло…

   Вона залишилася зі своїми роздумами, спогадами, почуттями. А Олег продовжував працювати.

  На порозі закладу з’явився чоловік, що привернув до себе увагу. Він був високий, спортивного покрою, елегантний, з витонченими рисами обличчя. Але особливо вразили Олега його руки. Довгі тонкі пальці переконливо доводили, що цей чоловік не тримав молота у руках. Найважче – пензля! Або ці пальці торкалися клавіш чи струн.  До повного образу йому не вистачало тільки капелюха. Він  попросив посадити його десь у віддаленому куточку. Нічого у цьому проханні не здивувало Олега. Здивувало інше. Він тримав у руках планшет і об’ємний букет конвалій!

• Прошу, пане, ось Ваш столик. Що будете замовляти?
• Каву, будь ласка!
• Гаразд! Скажіть, а для квітів…
• Ні, нічого для них не потрібно. Поки що…

Олег приніс каву… і заглянув у планшет відвідувача. Там продовження переписки… Навіть дивуватися було нічого! Конвалії в цей день говорили самі за себе!

• Ти де?, - раптом з’явилося повідомлення у Нього на планшеті.
• Дивлюсь на тебе!, - відповів миттєво чоловік і відправив картину в повідомленні. Цікаво, що мав на увазі? Він бачив її у цій залі за своїм столиком, вона його – ні. Чи мав на увазі картину, де серед білосніжних конвалій  Вона.  А потім дописав:
• Пам’ятаєш? , - а у відповідь довготривале мовчання. Але Він вперто чекав. Мабуть, був упевнений , що Вона відповість.
• Пам’ятаю…, - з’явилося повідомлення через певний проміжок часу. Щаслива усмішка осяяла обличчя надто дорослого чоловіка.
• Ти пам’ятаєш ту краплинку? Прозору, чисту, що міцно трималася на листочку конвалії, наповнювалася, зростала повільно як наша любов…
•  Але не втрималася, відірвалася і впала, розлетілася на тисячі мілких краплинок, яких ніхто не зібрав би.
• Як наше кохання! Ми не втримали, не зуміли, не змогли…
• Повірили не тим і не в те…
• Ми були молоді… Нас переконали, що то було правильно на той момент…
• Це не виправдовує…, - по деякім часі отримав відповідь від Неї.
• Свого часу Еріх Марія Ремарк сказав : «Тільки якщо остаточно розійдешся з людиною, починаєш по-справжньому цікавитися всім, що її стосується. Такий один з парадоксів любові»…Я читав. Усе , написане тобою.
• А хтось інший сказав : «Ми були історією, яку, на жаль, дочитали до кінця надто рано». Я була на твоїх виставках. Бачила.
• Я так довго чекав цієї можливості… Марафон у ціле життя… Ти дозволиш тепер наблизитись до тебе?, - написав і попрохав Олега віднести їй квіти.

   Олег весь цей час був мовби за лаштунками театральної вистави. Він мав вдосталь часу зчитувати інформацію то з одного планшета, то з іншого. Ніби в німому кіно. Коли Він попросив віднести квіти, Олег ніби прокинувся. Зрозумів: станеться щось велике – або два люблячих серця поєднаються, або … Чомусь особисто йому хотілося першого. Щоб ця історія продовжилася. І з’явилися на світ нові романи, сповнені любові. Нові картини, наповнені сонячним коханням людей, що пронесли це світле почуття крізь роки! Незважаючи на якісь, відомі лише їм, обставини…

   Згадав: «Все закінчується…коли-небудь : однією смс-кою або довгою розмовою в кафе, або дзвінком»… (Американський актор і режисер Джаред Лето) .

• Але так само воно може  і розпочатися знову, - подумав Олег.

«Я ніколи не належав до тих, хто терпляче збирає уламки, склеює їх, а потім каже собі, що полагоджена річ анітрохи не гірша за нову. Що розбито, те розбито. І вже краще я згадуватиму про те, як це виглядало, коли було цілим, ніж склею, а потім до кінця життя бачитиму тріщини» - говорив головний герой Маргарет Мітчелл у кінофільмі «Віднесені вітром».

  Олег піддавав сумніву ці слова, але ніколи про це ні з ким не сперечався. Сьогодні ж історія цих двох людей наштовхнула його знову на роздуми над цим висловом. І, якщо ці двоє доведуть сьогодні, що попри обставини і проблеми, все ж варто склеїти, він, Олег, повірить у те, що закохані тріщин не помічають! Вони трудяться над своїм кохання і як бджілки у вулику воском замуровують всілякі тріщини, так вони своєю любов’ю заліковують свої рани.

  Олег приніс квіти і подав їх жінці. Вона здивовано  кліпала своїми красивими очима, а потім промовила:

• Я дуже Вам вдячна, юначе, але…
• Не мені, - Олег посміхнувся і кивнув їй за спину. Вона озирнулася  і застигла.
• Привіт, Краплинко!, - промовив Він.
• Привіт! Як же довго ти до мене йшов!, -  Його руки здійнялися догори і ту ж мить Вона віддала своє тіло і серце у його обійми.

А поруч стояв хтось третій, що став співучасником цього епізоду.

І щиро радів за тих двох!

• Я так кохаю свою дружину, що ті щоденні тріщинки не варті того, щоб гаяти на них час!

Ні, не варті того!

Життя одне!

Його потрібно жити , а не колекціонувати тріщинки!