— То ти мій брат? — тихо запитала вона.

Шон на секунду відвів погляд від дороги і глянув на неї.

— Так, — автоматично відповів він, але майже одразу схаменувся. — Ні. Дідько, Одрі, звісно, ні. Який, в біса, брат?

— Я так і думала, — Одрі ледь помітно кивнула, продовжуючи вивчати його обличчя. — Братів у мене немає. А от чоловік, який цілує мене так, ніби готовий розірвати на шматки… Ти мій коханець?

Шон міцніше стиснув кермо. Вона зрозуміла. Без спогадів, суто інтуїтивно.

— Так, Одрі. Це я, — глухо відповів він, не повертаючи голови. — Але зараз це не має значення. Твій мозок усе заблокував, і я... я повівся як остання тварюка...

...— Як тебе звати? — зі щирою цікавістю запитала вона.

Шон ледь не випустив кермо. Він різко повернув до неї голову, на мить забувши про дорогу. Боже, який же він бовдур. На його губах з'явилася гірка, самокритична посмішка.

— О боже... точно, — тихо промовив він, знову переводячи погляд на дорогу і плавно скидаючи швидкість. — Нам справді треба познайомитися. Заново.

Він перехопив кермо лівою рукою, а праву на мить підняв, ніби хотів протягнути їй для знайомства, але вчасно згадав, що вона досі його боїться, і просто опустив її назад на важіль перемикання передач.

— Я Шон, — сказав він. — Шон Хюз. Запам'ятай це, будь ласка. Твоя пам'ять може грати з тобою в хованки скільки завгодно, але моє ім'я... ти маєш знати його.

Це я. Впусти мене.