Коли доходив до Горпининої хати, вчув недобре. Попри пізню годину, в хаті світилося і двері були відкриті. Пес- ярчук хрипів на прив'язку, загрібаючи лапами.

Не спам'ятався, як забіг у хату. За столом розвалилося двоє бахурів, а Горпина втислася плечима у піч, намагаючись відхилитися від третього, що нависав над нею. Рука навпомацки тягнулась до рогача, та не діставала. Мене, що став у дверях, ніхто з нічних гостей не помітив.

- Накривай на стіл, удовице, - наказував один з тих, що за столом, - горілку, буженини, що маєш. То ми і не чіпатимемо, лиш посидимо собі файно… Чуєш, Якове, пусти, нехай на стіл збере. Нам багато не треба,  ти обіцяв.

- Лайдаку, ти маєш хату стерегти від її літавця! Чи я вас кликав, щоб ви дурно жерли?

- Літавця? Та ти здурів…

- То він про її пожильця, Сербина, - подав голос третій, - Літавець справжній, дівчатам голови крутить, а сам з удовицею тішиться… а наш Яків сам би хтів, чи не так?

- Що, Горпино, нема захистити тебе полюбовничка?! – прогарчав Яків, - і не буде, а скажеш кому – на все село ославимо! Що тобі не вистачає, гадино?! Чим я гірший за того голодранця?

Я швидко перескочив через лаву і став навпроти тих двох. Підняв сокиру, світло блиснуло на лезі.

- Бачу, ксьондз матиме за ким завтра правити, - усміхнувся хижо. За спиною гарчав ярчук і вив Яків, намагаючись відірвати від себе пса.

- Геть з моєї хати! – почув за спиною лютий голос Горпини. – Бо жаліти не буду!

Непрохані гості, задкуючи, піднялись з лави і, шпортаючись, вибігли геть. Я озирнувся, Горпина стояла тепер з рогачем в руках і розпатлана і грізна, наче сама мара-смерть.

Я перевів погляд на Якова, що сучив ногами по підлозі, намагаючись відірвати від себе пса.

- Нехай гризе? – спитав Горпину, – чи мені зарубати?

читати тут