— В тебе є своя половина кімнати, — він почав наближатись до мене повільно, мов та пантера на полюванні, і я нервово глитнула. 

— Ми вже ділимо територію? 

— Так. Ми ділимо територію. 

— О. Може ще скотчем по підлозі межу проведемо? — я намагалась його ще більше вибісити і не розуміла чому. Але він лише хтиво посміхнувся кутиком губ і закусивши нижню губу сказав: 

— Гарна ідея. 

Я кліпнула від здивування. Він не жартував. Господи. Усвідомивши це, я закотила очі ще раз, а він пирхнув собі під носа. 

— Ти завжди такий привітний до людей?

— Я так говорю лише із загарбниками моєї спальні. 

— Боже, ти говориш про свою кімнату так, наче я ціла Османська імперія, а твоя кімната — це пів Європи! 

— Ти навіть гірше за монголо-татарську навалу! 

— Справді?

— Так.

— Ти нестерпний!  

— А ти мала бісяча дівка, яка приперлась сюди і нагло намагаєшся забрати в мене те, що не можна нікому чіпати! Як тебе ще назвати? А? 

Я закотила очі. Дитячий садок, просто дитячий садок. Чоловіку тридцять, чорт би його побрав, чотири роки! Тридцять чотири, і він не може поділитися трьома поличками на тиждень чи два.

Зведені: одна кімната на двох