«Їх власний шлях»

Один із тих задумів, до яких я йшла дуже довго… навіть не йшла…

От знаєте анекдот: «Немає сил бігти за мрією – йди. Немає сили йти – повзи. А якщо зморений так, що і повзти не вдається, то хоч лежи в сторону мрії!»?. Це якраз про мене.

Бо задум лежав, чи я в його сторону лежала… ну, півжиття, можна сказати.

Перший курс університету. Перший підробіток і власні гроші. Що з фінансами робить людина, у якої є ІНТЕРЕС? Правильно, біжить в книжковий.

Тоді ще був магазин, в якому другий поверх був зайнятий дрібними ларьками і книжковими розкладками. І там, посеред всього «сенсаційного» контенту, - реально шикарна річ. Двохтомник Андре Кастело про Наполеона. На другий том мені трохи не вистачало. Я попросила у продавчині відкласти мені на тиждень, до наступного підробітку. І цілий тиждень жила в азарті, щоб ніщо не розлучило мене з мрією. *Хоча можливо, тітонька і так була рада збути дороге і неходове*

В тій книзі мені і трапились кілька цікавих абзаців про життя кадетів Брієнського військового училища, а саме про романи між юнаками, про те, що симпатичних і сентиментальних хлопців, з якими можна було завести «ніжну дружбу»/стосунки, називали «німфами»… і барон П'єр-Франсуа Ложьє де Белькур був саме такою дуже популярною «німфою», його прихильності шукали. Але він закохався в того, кому такі романи були зовсім не потрібні і навіть огидні.

Що з ним сталось далі, історія мовчить. Емігрував? Загинув під час революційного терору? Власне, з усіх згадок про нього залишилась тільки ось така історія.

Недостатність фактів мене і зупиняла… але набагато пізніше я прочитала книгу Джоджо Мойєс «Останній лист від твого коханого», і мені сподобалось поєднання арок сучасності і далекого минулого, яке оживає через листи, щоденники і спогади.

І коли я стала писати книги для публікації на букнеті, мені спало на думку: чому б не написати про барона де Белькура саме в такій композиції? На тому, що було відомо, і припущенні, а що могло б бути далі…