Любі мої читачі! Сьогодні вийшов важкий, кривавий, але переломний розділ - «Чистокровне щеня».

Знаю, що багато хто з вас зараз хоче закидати мене помідорами (або чимось важчим) за долю нашого кошлатого улюбленця. Повірте, мені самій було дико важко писати ці сцени. Можливо хтось скаже: «Навіщо було прибирати Пушка?».

Але в нашому житті, так само як і в Норвегеймі, трагедія може статися в будь-яку секунду. Навіть коли ти прораховуєш кожен крок, обходиш дороги й поводишся максимально обережно. Існують фатальні обставини та прикрі випадковості, на які ми просто не здатні вплинути. Полювання сина князя виявилося саме такою сліпою, безжальною випадковістю.

Для мене ця втрата в книзі - дуже особиста. Мабуть, кожному з нас колись доводилося проживати болісну втрату свого домашнього улюбленця. Коли мені було 14 років, через прикру випадковість не стало мого кота Тимофія. Минуло вже багато часу, але я досі за ним сумую й пам'ятаю те відчуття порожнечі. Саме цей свій справжній біль я вклала в Міїні сльози біля озера.

Тепер усе змінилося. Наша Вовча Відьма залишилася сама в лігві ворогів. Пушок віддав життя, і щоб його жертва не була марною, Мія змушена вдягнути маску «вдячної дурепи». Вона ковтає злість, посміхається вбивцям свого друга й лікує того самого світловолосого Кайларда, бо це її єдиний квиток за мури Боргара.

Діліться в коментарях: Як вам поява законного спадкоємця Кайларда? Чи зможе Мія стримати свої емоції під час цієї небезпечної гри в замку? Буду щиро вдячна, якщо ви поділитеся своїми історіями про улюблених хвостиків.

Наступна глава вже в роботі, і повернення магії в Боргар тільки починається!