У вас теж у голові крутиться власний Нетфлікс, де прем'єри штампують щодня? Бо в моїй черепній коробці роками припадають пилом сотні сюжетів. Поки стою в пробках, зазвичай перекроюю фінали дурних серіалів (ну бо сценаристи останнім часом відверто халтурять). У думках я знімаю такі нуарні трилери, що аж дух захоплює. Все масштабно, соковито, продумано до дрібниць.

Але є одне "але".

Цей кінотеатр крутить кіно для єдиного глядача. Для мене.

Чому все це добро роками не виходило назовні? І тут на сцену виповзає мій улюблений синдром самозванця з дурнуватим питанням: «А ти геній взагалі чи ні?». Ну ви знаєте, як це буває: пишеш першу главу на куражі, летиш. На третій сторінці перечитуєш, плюєшся, думаєш: «Яка ж нудотна банальщина», закриваєш ноутбук і йдеш страждати. Кидаєш усе. А за місяць — знову по колу. Чистий творчий мазохізм.

Аж поки не луснула ілюзія. Прийшло прозріння — трохи цинічне, але протверезне. Навіщо взагалі чекати на той міфічний талант, на який усі моляться? Може, оці страждання за «музою» — просто зручна гниловатенька відмазка для власної ліні?

Що, як для книги треба не космос у голові, а тупо мотивація, впертість і жорсткий графік?

Дисципліна витягує там, де талант розводить руками і каже, що сьогодні в нього депресія. Дисципліна — це коли ти просто саджаєш свій зад на стілець і структуруєш хаос. Складаєш літери до літер, навіть якщо здається, що пишеш повну маячню.

Саме тому я зараз вимучую «Загублену в Арден». Не через те, що повірила у свою раптову геніальність. Просто набридло бути єдиною глядачкою власного кіно. Замінила сумніви на тупу систему і дивлюся, що з цього вийде.

Поки що повзу вперед. А серіали хай тепер переписує хтось інший.