Поки Ви чекаєте на продовження історії про Влада і Дарину - вирішила привідкрити трохи завісу. Ось маленький фрагмент їх наступної зустрічи:

Я відчинила двері на автопілоті. Влад не стояв біля вікна, споглядаючи місто, як він зазвичай робив перед важкими розмовами. Він сидів за столом, завалений паперами і щось швидко набирав на клавіатурі. Піджак знятий, рукави сорочки засукані, волосся розпатлане — він виглядав так, ніби не виходив звідси кілька діб.

— Владиславе Сергійовичу, — почала я прямо з порога. — Мені передали, що у вас з’явились претензії до нашої роботи. Сподіваюсь, вони підкріплені чимось вагомішим за ваше бажання відривати мене від справ.

Він повільно підняв голову... Боже, цей погляд. У ньому не було й сліду того крижаного спокою, який я бачила на прийомі поруч із Оленою. В ньому був одночасно біль і темна, призовна пристрасть, майже звірячий голод людини, яка нарешті загнала свою єдину ціль у кут і більше не збиралась грати за правилами. 
В цьому погляді був наш перший танок з його рукою на моїй спині і великим пальцем, який пестив мою шкіру, був маленький fiat з Сицилії, танці після вдалої угоди, наш перший поцілунок.

Цей погляд обпікав, здирав з мене захисний шар, змушуючи шкіру німіти від передчуття...