Варка й справді дочекалась Горпини, щоб передати їй щось від своєї тітки, яку мала в нашім селі. Я глянув косим оком на клунок, що Варка залишила на столі.

А сам пішов назустріч господині, що вже верталася. Та Горпина, видко, не перший рік на світі жила. Взяла з полиці свячену сіль, розсипала кругом клунка. А тоді відійшла і кинула ножем у стіл так, що він пройшов над згортком і встромився у дерев'яний стіл. Злидень запищав, прибитий лезом.

Я вражено перевів подих.

- Думаєш, я з її тіткою – подружки? – насмішкувато спитала мене. – Видко, сильно тебе вподобала дівка та приревнувала. До родички пішла.

А тоді взяла рогач біля печі, підділа ним клунок та винесла геть з хати, через подвір'я й викинула через дорогу у корчі.

Прибитий злидень запищав, политий свяченою водою і здимів без залишку.

- Тьху, гидота…

Жінка сіла коло вікна і втомлено підперла голову, поклавши лікоть на підвіконня.

- Там у печі зупа з грибами… дістань, має бути ще тепла.

Горщик був загорнутий у рядно і дійсно не вистиг. Я поставив на стіл, дістав дві миски і нарізав хліба. Горпина піднялась і підійшла до столу.

Ми мовчки їли і мене огортало почуття спокою. Так було хіба вдома. Дивно, та я не бачив у Горпині нічого з нашої сили. Проте… пес-ярчук, намисто з горобини, тепер ось це. Можна багато чому навчитися, та вона бачила злидня так само, як і я. І я нічого за нею не чув…

Читати тут