— Ти не хочеш мене привітати? — з посмішкою спитав він, а мені від цього питання лише гірше стало. Я подумки будувала ще міцнішу стіну між нами.
— Вітаю, пане Лютий, бажаю багато щасливих років прожити разом! — насилу вимовила я ці слова, і приховати відразу від власних слів, схоже, мені не вдалося, бо Любомир дуже насмішкувато посміхнувся.
— Не бреши! Не бажаєш ти мені щастя з нею на довгі роки.
— Хіба це важливо? —  вже хотіла ввічливо його відшити, як Любомир схопив мене за лікоть і потягнув у коридор. Там було велике складське приміщення. Він затяг мене туди і за нами закрив двері на замок.
— Ти що собі дозволяєш? Якщо я обслуговую твій банкет, то це не означає… — почала я, але Любомир мене перебив, затиснувши до стіни. І однією рукою одразу схопив мене за сідницю.
Я вперла йому долоньки в груди, намагаючись відштовхнути і не дати себе поцілувати.
— Відьма ти сіроока! Довелося міняти формат банкету, щоб тебе витягти на люди! Не кажи, що ти так само, як і я, не думаєш про мене! Ти ж думаєш? — наблизився він до моїх губ. А я трохи шокована почутим і протистояти йому ставало все важче. А ще я не розуміла його поведінки, адже в нього сьогодні весілля. Там у залі його чекає наречена, а він зараз притискає мене до стіни.

Зрадниця