Я нарешті оновила «Власну гравітацію».

Перепублікувала пролог і виклала перший розділ — «Нічна зміна».

Ця історія починається не з великої битви, не з красивої промови й не з героїчного “ми вистоїмо”. Вона починається з нічної зміни в медичному куполі.

З журналу, де інтерн не так поставив час.

З холодної кави, яку Ніка так і не встигла нормально випити.

З пацієнтів, яких треба перевірити особисто, а не “з монітора”.

З генератора, який тихо гуде біля стіни — і це поки що добре, бо якщо гуде, значить працює.

А потім десь далеко приходить перший удар.

Не кіношний. Не такий, після якого всі одразу розуміють, що почалася історія.

Просто будівля на секунду забуває, що стоїть на місці.

І Ніка робить те, що вміє найкраще: не панікує. Не виголошує промов. Не зображає героїню.

Вона перевіряє кисень, операційні, пацієнтів, інтерна, санітара, запаси — і намагається втримати купол на руках, поки за стінами місто прокидається вже в іншому житті.

У цьому розділі з’являється дівчинка з синьою дзиґою «Орбіта». Вона майже не говорить. Лише тримає свою цяцьку так міцно, наче в ній залишилося щось важливіше за іграшку.

І ще — вперше крізь звичайний медичний реєстр проступає чужий напис.

Північна Ось уже тут.

Не з пафосом. Не з прапорами.

Просто рядком на екрані.

Запрошую читати оновлену «Власну гравітацію».

Це історія про маленьку планету, яка не хоче падати в чуже тяжіння.

І про звичайних людей, які тримаються — не тому, що не бояться, а тому що є речі гірше за смерть.

https://booknet.ua/book/vlasna-gravtacya-b454552