Вона мала просто піти. А не померти.

Мирослава думала, що найгірше вже сталося в ту мить, коли вона побачила зраду.

Помилилася.

Бо іноді життя не просто ламає. Іноді воно штовхає тебе так далеко, що назад дороги вже немає.

Мирослава більше не відчувала під собою твердої землі.

Не чула ані вереску шин, ані людського крику, ані власного тіла.

Тільки темряву. Глуху. Глибоку. Безформну.

Це не було схоже ні на сон, ні на непритомність. Щось інше. Щось чуже й водночас надто реальне.

І саме там, у цій густій темряві, вона раптом відчула не страх.

Поклик.

- Допоможи.

Жіночий голос був слабкий, далекий, майже на межі сприйняття. Але в ньому було стільки відчаю, що Мирослава здригнулася навіть без тіла.

Темрява навколо ворухнулася.

Крізь неї прорвалися чужий холод, чужий біль, чужий розпач.

І перед тим, як усе вибухнуло світлом, Мирослава встигла зрозуміти головне: той дивний поклик, що вів її весь ранок, більше не був чужим.

Він став нею.

І назад дороги вже не було.

Якщо любите:

зраду, що стає точкою неповернення

попаданку в інший світ

магію, таємниці роду і небезпечне кохання

Запрошую до «Крові Арденвалів».