Любі читачі!

Сьогодні діє 10% знижка на мою книгу 

Сідаю між двома човнами. Вони ніби відсікли від мене гучне життя готелю й подарували острівець самотності. Обіймаю себе руками, відчуваю прохолоду ночі. Але йти до готелю не хочу. Я ще не надихалася свободою.

На мої плечі опускається піджак, просякнутий запаморочливим східним ароматом. Він огортає мене, проникає в мозок, ніби записується на підкірку.

Я тону в піджаку — в ньому можна легко загорнутися цілком. Але я сиджу непорушно, все так само розслаблено. Периферійним зором помічаю, як незнайомець опускається поруч, сідаючи на пісок.

Я мовчу, і він мовчить. І в цій тиші немає нічого зайвого, тривожного. Вона дивним чином природна.

Але якщо ми й далі продовжимо в тому ж дусі, я просто засну. Я впіймала якусь затишно‑комфортну хвилю, де море слугує заспокійливим фоном, а піджак незнайомця — теплим покривалом. А спати поруч із невідомим чоловіком — верх безпечності навіть для мене.

Повертаюся в його бік і дивлюся на профіль. Так, я не помилилася у своїх припущеннях: це саме він — незнайомець із базару. Він має якусь магнетичну для мене енергетику. Я відчувала її на відстані, просто дивлячись йому в очі.

— Ти мене переслідуєш? — не граю в жодні ігри, дію максимально відкрито.

— Я хочу з тобою познайомитися, — упевнено заявляє він.

— А якщо я не хочу! — відповідаю так само твердо, відповідаючи на його напір.

— Зі мною? — уточнює.

— У принципі.

— Чому?

— У моєму житті вистачає знайомих. Більше не треба.

— Може, я саме той, хто вартий сотні? — нарешті повертає голову в мій бік.

Його очі загадково блищать у світлі місяця. Та й загалом Місяць грає з його образом: окреслює силует, роблячи його ніби намальованим, із якимись демонічними рисами. Тіні загострили його профіль, перетворили звичайні риси обличчя на різкі, майже хижі.

О, ні… такий знайомий мені точно не потрібен!

ДАЛІ >>>