А зараз я вам дам монолог, у якому описується аб'юз.

 — Знаєш… мені й досі моторошно це згадувати. Тоді з’явився він… Гедеон. Я зустріла його одного пізнього зимового вечора. Було холодно, сніг скрипів під ногами. І ось — він. Стоїть під ліхтарем, похитуючись, п’яний, у тонкій куртці, зовсім не по погоді, руки — червоні, обличчя — бліде. Тремтів. Я просто не могла пройти повз. Я тоді працювала на заводі. Важко, багато змін, мало грошей. Але в мене була маленька квартира — мені її дали як молодій спеціалістці. Звичайна, нічого особливого — одна кімната, старі шпалери, скрипучі двері. Але тепла. І мені здалося — хіба я не можу дати цьому чужому чоловікові притулок хоча б на одну ніч? Просто врятувати від холоду. Нехай відігріється, виспиться. Я відчинила йому двері. Він сидів тоді на моїй кухні — згорблений, із чашкою гарячого чаю в руках. Я дала йому свій улюблений светр — великий, м’який, з запахом мого тіла й м’якого прального порошку. А він дивився на мене… тими очима. Повними вдячності. Повними розпачу.

 — Ти мене врятувала, — прошепотів він, тремтячими губами. — Я не знаю, що б зі мною було, якби не ти… Мене кинула жінка.

Я дивилася на нього — і в душі щось боліло. Він здавався таким щирим, таким розбитим. І я йому повірила. Повірила його сльозам. Повірила, що він — загублений, зламаний, самотній. Але вже наступного дня, коли алкоголь вивітрився з його крові, коли він трохи повернувся до тями — я почала бачити інші риси. Він заговорив впевнено, спокійно. Усміхався куточками вуст, спостерігаючи за мною. Щось у його поведінці раптом здалося мені… продуманим. Але я тоді не звернула уваги. А за кілька днів він приїхав до мене знову. У нього був розкішний будинок, свій бізнес, широкі зв’язки. Підприємець, бач… Я тоді подумала: «Може, це доля?» Можливо, Всесвіт послав мені його саме в такий спосіб. Він здавався таким щирим, обіцяв мені захист, про який я завжди мріяла. Але він був переконливий. Обіцяв мені стабільність, безпеку. Обіцяв, що я більше ніколи не житиму в холоді, не лягатиму спати з думками, як дотягти до наступної зарплати.

— Я хочу, щоб ти ніколи більше не боялася, — казав він, тримаючи мої руки. — Я захищу тебе від усього.

 І я… я знову повірила. Хто б не повірив? Ми одружилися. Я відчувала, ніби вхопила удачу за хвіст, ніби Всесвіт послав мені шанс — несподіваний, дивний, але справжній. І ще довго я жила в ілюзії, що тоді, того вечора, я врятувала людину.

— І ось, я дізналася, що я в нього… третя дружина.. Я почала придивлятися до його минулого. Перша дружина — її історія змусила мене здригнутися. Він переконував її, що вони разом — сила. Що любов — це об’єднання всього, і матеріального теж. Вона продала свою квартиру, щоб купити будинок побільше для майбутнього. Будинок оформили на неї, за його "добрим" порадництвом. А коли розлучалися, він подав позов, мовляв, це "спільно нажите майно", і претендував на половину. Вона залишилася ні з чим. Навіть магазини, які сама відкривала, — і ті не вберегла. Він спритно увійшов у її бізнес, а потім —прихопив половину. Другу дружину використовував, щоб красти, — вона працювала в компанії, де були важливі дані, а він цим користувався. Зрадив її, вона дізналася й утекла. А я… Я була для нього "зручною". Він сам так і сказав якось, жартома, але без тіні каяття:

 "Ти — гарна, статусна. З одруженим чоловіком більше укладають контрактів, більше довіряють".

 Мені здавалося, що він просто дуркує, грається словами. Я сміялась тоді. А тепер розумію — він говорив правду. Йому потрібна була жінка-аксесуар, елемент образу "успішного чоловіка".

— Я дізналася,що чоловік мій у сауні,поїхала туди Двері були прочинені. Побачила його і друзів.З повіями. Вони сміялися, курили кальян, пили дорогий коньяк. Я підійшла до однієї з тих жінок і запитала:

 — Тобі не соромно? Він одружений. Це не твій чоловік.

А він… він підійшов до мене, вибачався. Запевняв, що це був "останній раз", що "так сталося", що "більше ніколи". І знаєш… тоді я повірила. Я хотіла вірити. Ми говорили про дитину. Він почав проявляти себе інакше. Ми обирали ім’я: одне — якщо буде дівчинка, інше — для хлопчика. Він гладив мій живіт, коли я проходила повз, хоча я ще навіть не була вагітна. Казав:

"У нас усе буде. Змалку навчимо його правильним речам. Він буде сильним, мудрим… таким, як ми".

 Я розцвітала поруч із цими мріями. Я думала, що це — наш новий початок. Що от-от він стане іншим: турботливим, чесним, справжнім. Але стало тільки гірше. А потім… —

— Потім я була вже вагітна. Вона опустила погляд у чашку, ніби там можна було побачити відповіді, хоч щось — окрім порожнечі. — І дізналася, що він залицяється до племінниці якогось високопоставленого чиновника. Молода, красива… така, знаєш, як з обкладинки: з блискучими губами, у дорогому пальтечку, з поглядом, який точно знає, чого хоче. А головне — з родинними зв’язками, які могли б стати "вигідними" в бізнесі. Вона повільно вдихнула, проковтнула клубок, що підступив до горла. — Я поїхала до нього. Хотіла не кричати, не влаштовувати сцен. Просто поговорити. Спитати. Подивитися в очі. Але він… він навіть не став мене слухати. Йому було нудно. Байдуже. Він зробив вигляд, що нічого не знає. А тоді… на наступний день, уяви собі… подзвонив і сказав:

"Підготуй романтичну вечерю. Хочу відсвяткувати нашу дитину".

 — І я… я готувала. Вірила. Стояла на кухні, втомлена, із животиком, що вже починав округлятися, і мріяла про наше щастя. У моїх руках пахла запечена курка з розмарином, свічки вже догорали, а я вибирала музику. Лагідну, затишну. Для двох. Вона мовчки покрутила чашку в руках, ніби знову поверталась туди, в ту кімнату. — І тоді він прийшов. Не один. Привів її. Ту саму. Коханку. Пауза зависла між словами, густа, важка, як нічне повітря перед бурею. — Вона увійшла впевнено, як у власний дім. Окинула все поглядом — вечерю, свічки, навіть мене — і… посміхнулась.. Вони сіли вечеряти. Гедеон сказав:

 "А тепер підготуй нам ліжко".

 Вона замовкла, наче досі не могла повірити, що те справді сталося.

— Я стояла, мов кам’яна. А тоді він підійшов ближче. Подивився в очі, і вже не було там ніжності. Нічого не було. Лише крига. І сказав тихо, спокійно, без натяку на співчуття:

"Якщо щось не подобається — іди. Але жити тобі ніде. З квартири тебе виписали. Роботи в тебе нема. Подумай, перш ніж щось робити". Тоді я зрозуміла: він усе прорахував. Кожен крок. Кожну пастку. Йому було важливо не просто принизити мене. Ні. Він хотів зробити так, щоб я залишилася зламаною. Щоб мені не було куди йти. Бо йому потрібно було не кохання. Йому потрібна була влада.

 — Я зрозуміла, що він одружився зі мною не тому, що любив… — вона мовила це спокійно, але в її голосі бриніло щось гірке, мов осад після несолодкого вина. — Йому потрібно було зручне життя. Красива дружина — для іміджу. Коханки — для розваг. І впливовий дядько тієї молодої… — вона скривила губи, — для вигідних угод. Усе зійшлося. Я була для нього і прикриттям, і важелем тиску, і розмінною монетою в його великій грі. Вона замовкла на мить, ніби самій було важко вимовляти все це вголос. А потім продовжила — стиха, але вже без сумнівів: — Я терпіла, трималась, бо не мала куди йти. Бо з дитиною — куди? А після пологів… усе стало ще складніше. Ті безсонні ночі, коли ти гойдаєш немовля, а в сусідній кімнаті він говорить з кимось по телефону, сміється, домовляється про зустріч із черговою “партнеркою”... або не приходить додому взагалі. Її очі на мить затуманились, але голос залишався твердим: — Але коли народився мій син Я подивилася на нього — маленького, теплого, беззахисного, не хотіла, щоб він бачив, як можна зневажати жінку. Щоб колись і сам став таким, як його батько. Вона випросталась, її плечі вже не були такими згорбленими. В її поставі з’явився хребет. — Я почала відкладати кожну копійку. Шукала будь-які способи зекономити. Ховала гроші, щоб він не знайшов. Щоночі мріяла про втечу. І коли синові виповнився рік — я поїхала. Знайшла маленьке містечко, кімнату в гуртожитку, просту роботу. Було важко — страшенно. Я почала все з нуля. З сином на руках, із мінімальними речами, без зв’язків. Але щодня я вставала і знала: це моє. Переїхала до Києва, начальник мене оцінив і запропонував перейти в «Техносвіт» І от тепер… — вона злегка посміхнулася, ніби вперше дозволила собі це за довгий час. — Я тут. Із Андрієм. Із новим життям. І з тобою. .

Ну як вам опис Гедеона?

Прокоментуйте, мені важлива ваша думка