Короткий твір до батлу в рамках марафону Анастасії Коулд на тему «Мій ідеальний світ». Усе описане є художнім вимислом і, можливо, дещо викривленим авторським уявленням про ідеальність.

_______________

Смарагдове місто стояло на самісінькому краєчку землі. На заході від нього розкинулися Кришталеві землі, на сході — володіння Повітряних монстрів — дикі, розлогі, величезні.

Смарагдове місто не було ідеальним, але намагалося таким здаватися. На перший погляд тут правили любов, добро та віра в справедливість. Розташоване по центру, воно було фортецею, що захищала багаті Кришталеві землі.

Але країна Повітряних монстрів, яку очолював страшний цар із мертовно-чорними очима, хотіла розширити свої володіння, забрати те, що відбивало блиск смарагдів.

У центрі Смарагдового міста височіла ратуша, на найвищому балконі якої жив Чарівник. Кажуть, колись він урятував місто від великої біди. І відтоді залишився.

Ніхто не пам'ятав, скільки йому років, ніхто не знав його справжнього імені. Його чари не були явними, але його промови влучали в самісіньке серце. Незважаючи на всі загрози, він уперто казав:

— Смарагдове місто повинно стояти.

І люди погоджувалися, прикрашали смарагдами фасади й руїни, які спричиняли чорні повітряні кулі, щоночі випущені з країни Повітряних монстрів.

Їхній напівживий цар найбільше любив чорні повітряні кулі — такі важкі, що під ними прогиналася земля. Кулі були всюди: у легендах і піснях, школах і дитячих садках. Їх малювали на гербах та вихваляли в молитвах.

Коли кулі долітали до Смарагдового міста, зникали люди, будинки, а часом — цілі вулиці. Принци та принцеси з Кришталевих земель проголошували жалісливі промови й відправляли матеріали для відбудови Смарагдового міста, а мешканці прибирали уламки, будували нові будинки та фарбували їхні стіни у блискучий смарагдовий колір.

І тоді Чарівник, наче мантру, продовжував своє:

— Смарагдове місто має стояти, будь-якою ціною.

Минали роки, потім десятиліття. У місті ставало менше будинків і більше пам'ятників. Менше сміху і більше урочистих промов. Та ніхто не наважувався запитати, коли все це закінчиться.

Одного дня Повітряні монстри вирішили створити найбільшу кулю в історії. Її будували багато років, показували дітям, пишалися нею. Кажуть, вона була настільки величезною, що закривала пів неба.

Коли настав день запуску, вся країна зібралася дивитися. Але куля не піднялася, адже виявилася занадто важкою. Канати обірвалися, і вона впала. Кажуть, земля тріснула до самого серця світу. Навіть гори не витримали її ваги.

До ранку від Країни Повітряних монстрів не залишилося нічого, окрім всепоглинаючої липкої темряви.

Вперше за багато років над Смарагдовим містом стало тихо. Настільки тихо, що люди не могли заснути.

Наступного ранку Чарівник вийшов на балкон, як завжди. Він дивився на площу, на людей та на руїни, але всі погляди мешканців були спрямовані в небо, яке раптом стихло. Блакить проступала на смарагдовому тлі, фарба тріскалася, а під нею проступали сірі фасади.

Того дня Чарівник нічого не сказав. Наступного теж. А потім одного ранку його просто не стало. Ніхто не знав, куди він подівся. Його просто не стало. Він забрав із собою фарбу і блиск. Залишилися тільки сірість, руїни та... надія на те, що все можна відбудувати.

Одного дня маленька дівчинка запитала матір:

— Чому наше місто називається Смарагдовим?

Жінка не змогла відповісти. Вона довго дивилася на стару ратушу, пам'ятники, сіру бруківку, яскраво-золотавий диск сонця та згуртованість людей, у якій народжувалася справжність і бажання не просто відстояти своє, а побудувати щось нове, власне, щось, чому позаздрять навіть принци й принцеси благополучних Кришталевих земель.

Крізь біль і відчай вони рухалися до майбутнього, у якому не було чорних повітряних куль та правителів з ідеями, що суперечили самій ідеї життя.

А ще кажуть, що вождь Повітряних монстрів не загинув. Темрява не захотіла його приймати.

Вона залишила його самого в кам'яній вежі на краю безодні. І щосекунди він божеволіє від дитячого плачу, від криків матерів, прокльонів дружин, німих схлипів сестер.

Іноді вони називають свої імена, іноді — назви вулиць, а часом — навіть номери будинків. Місця, куди впали його кулі.

Мертовний вождь уже не може порахувати ці голоси й просить про смерть, але вона презирливо відвертається. Бо її прихід — надто легке покарання.

А щодо жителів Смарагдового міста... тепер більшість із них думає, що ідеальний світ починається не зі щастя, а з тиші й віри в те, що майбутнє не залежить від траєкторії польоту чорної кулі.