— Що ти тут робиш? — він питає тихо, але достатньо голосно, щоб я почула. Презирство в його тоні читається поміж рядків. Я кліпаю. 

— Стою, — дивне питання, що збиває з пантелику. 

— Не прикидайся дурепою,  — зараз його голос став більш різким, а я перемʼялась з ноги на ногу. Здається, цей тон я чула і під час нашої останньої-першої зустрічі кілька годин тому, коли він просто назвав своє імʼя. 

— Це моя кімната. — Сказав, як відрізав, і що мені на це відповідати? 

— А я стою посеред неї без трусів. — Ми що, граємо в гру, чия коротка фраза доведе противника до сказу? 

Я озираюся навколо і бачу: велике ліжко, вбудовану шафу, письмовий стіл, панорамне вікно і все в таких темних кольорах, як і його сорочка. А, ще й чоловік сидить в кріслі з незадоволеним виразом обличчя, що ідеально вписується в загальну картину. Так, схоже на те, що це його кімната. 

— Була твоя, — я починаю знову терти волосся рушником, в надії опанувати себе, щоб не видати хвилювання. Його щелепа напружується.

— Повтори. 

— Була твоя кімната, — чемно усміхаюся. — Тепер — наша.

Мені здається, я навіть чую, як у нього скриплять зуби від злості. Чудово. Ми знайомі менше доби, а я вже його дратую. Не знаю, що з ним не так, але відчуваю себе переможцем в цьому раунді. Люблю бісити людей. 

— Ніяка вона не наша, — в нього є ще якийсь інший вираз обличчя, окрім нахмуреного? 

— Скажи це своєму батькові. — Я плюнула словами йому в обличчя і зробила крок назад, бо він підвівся з крісла і насувався на мене, як дощова хмара. Повільно. Занадто повільно, від чого коліна ледь не тремтять. Щось в ньому мене до біса жахало, але в той же час… 

Я тільки зараз усвідомлюю, який він великий, коли повністю випростався і розправив широкі плечі. Стоячи, Роб майже на голову вищий за мене. Його розміри змушують мене нервово ковтнути слину і підняти голову догори, щоб зустрітися поглядами. 

— З радістю, — прошепотів він майже торкаючись мого носа своїм вказівним пальцем та зіщурив очі. 

— І його новій дружині теж передавай вітання. 

Він застиг на місці в пʼяти сантиметрах від мого лиця. О, а ось це вже боляче. Тему його батька краще не чіпати. Так і запишемо. Проте як інакше дати зрозуміти цьому хлопцю, що я не просилася сюди приїхати і зіпсувати його ідеально-нудну кімнату своїми рожевими крабиками для волосся?

Читати книгу можна тут: Зведені: кімната для двох