Як народився мій гг - Шеф Кенджі

Чому дорами підкорили моє серце, або Як народився Шеф Кенджі  За лаштунками «Рецептів щасливих помилок»

​Привіт, мої любі друзі! 

​Сьогодні хочу заварити для вас горнятко запашного чаю і зазирнути в саму душу мого роману. Поговоримо про те, що надихає мене як авторку, і чому любов у моїй книзі має особливий, «дорамний» присмак.

​Зізнаюся відверто: я неймовірно люблю романтичні стосунки в азійських серіалах — дорамах. Чому? Бо там кохання показують через дивовижну мову півтонів. Там немає поспіху. Натомість є те, чого нам так часто бракує в житті: неймовірна повага до особистих кордонів, глибинний психологізм, довгі пронизливі погляди, від яких перехоплює подих, і... вчинки. Вчинки, які говорять гучніше за тисячі слів. У дорамах чоловік — це не просто романтичний інтерес, це Чоловік-Стіна. Той, хто захистить, розгадає твій біль без жодного слова і просто мовчки прийде на допомогу. 

​Саме тому, коли в моїй уяві народилася історія Теї, я точно знала, яким має бути головний герой. Мені хотілося бачити поруч із нею саме такого чоловіка. Так з'явився Кенджі — японський шеф-кухар.

​Чому саме японець і чому шеф?

​По-перше, кулінарія для нього — це філософія та мистецтво. Японська культура вимагає абсолютної точності, вивіреності та поваги до кожної деталі. Кенджі стриманий, зовні холодний, залізобетонний професіонал.

​По-друге, це фантастичний контраст менталітетів.

​Поєднання українських та азійських стосунків у романі — це особлива кулінарна магія. Українська жінка — це щира емоційність, палка пристрасть, гостинність, бажання віддати всю душу, але водночас і звичка все тягнути на власних плечах. І коли ця наша відкрита, поранена штормами українська душа зустрічається з титановою, виваженою та глибокою азійською стриманістю, починається справжня хімія.

​Кенджі вчить Тею спокою та вмінню приймати захист. Тея вчить Кенджі проявляти свої приховані почуття та показує, що його точність стає живою лише тоді, коли в ній є пристрасть.

​Вони сперечаються на кухні до тремтіння в колінах, але коли вона хворіє — він просто мовчки підхоплює її на руки, несе в ліжко й годує гарячим бульйоном. Оце і є той самий дорамний вайб, який я так хотіла перенести на сторінки своєї книги.

​Я неймовірно люблю своїх героїв за те, що вони показують: любов не має кордонів, а дві різні культури можуть створити ідеальний рецепт спільного щастя.

​ А як ви ставитеся до дорамного вайбу у книгах? Що вам ближче в чоловіках — палкі слова чи оця мовчазна, залізна турбота Кенджі? Діліться своїми думками, мені неймовірно цікаво!

​З любов'ю та натхненням,

Ваша авторка