Наче глуха тиша обтікала хату, хоч був білий день. Ні людини, ні навіть пса чи курки не було чути. Власні кроки здавались занадто тихими, доки я йшов до хати через подвір'я. На очі трапив уривок мотузки коло буди…

Несподівано двері в хату прочинились і в напівтемряві показалось дівоче личко.

- Сербине! – скрикнула, розчахнула двері і кинулась до мене.

На блідому обличчі карі очі здавались величезними, але Варка тримала гонор.

- Добре, що ти прийшов! Я зробила все, як умовлялись, та брат ще живий. Допоможи йому трути дати, щоб не мучився, бо він не жилець, а сама я не подужаю. Ходи, най все скоріше скінчить…

Я зайшов у хату.

Ще в сінях відчув сморід мертвяка й одночасно сирої крови, який став лиш густішим в кімнаті. В напівтемряві можна було розгледіти темні плями на підлозі, що вели до ліжка. Там лежало щось велике, темне і скоцюрблене. Соломаха давно би вмер, якби не нечистий. А так той міцно тримав душу у зотлілому зсередини від отрути тілі. Білі очі дивилися просто на нас.

Варкині пальці впилися в моє передпліччя, але вона не видала й звуку.

- Прийшов, значить… Не втерпів дочекатися моєї смерті? – пальці Соломахи почали сіпатися в корчах. – Ну підійди, дай обійму зятя… -захрипів, - Чи може ти, сестро, обіймеш брата? – очі впилися у Варку.

читати тут