Коли я пишу, в моїй голові крутиться фільм. Ніби я режесер і оператор в одному лиці. Виставляю кадр, вловлюю мікрорухи, емоції, вид фону, звуки які присутні в цьому кадрі, загальну атмосферу.

Ви знайомі з «Show, don’t tell» (Показуй, а не розповідай)? Наведу кілька прикладів.

– За Кейсі в провулку хтось ішов, і їй було страшно.

+ Тьмяне світло ліхтаря, згаслий телефон з 1% заряду і раптовий звук з темряви: «Шльоп. Шльоп. Шльоп». Чужі кроки, які ідеально підлаштовуються під її темп.

– Коул був небезпечним психопатом.

+ (Камера фокусується на його руках) Звичайний кухонний ніж. Тихий, соковитий звук розрізаної власної плоті. Кров густими краплями падає на асфальт, а хлопець спокійно розмазує її по своїх щоках, слабко посміхаючись під миготливим ліхтарем.

– Наступного дня в школі вони обоє вдавали, що нічого не сталося, хоча все пам'ятали.

+ (Повна відсутність діалогу. Лише контраст деталей) Білий бинт із плямою крові на руці Коула і широкий тілесний пластир під коміром Кейсі. Короткий, секундний рух його очей по її шиї, коли він проходить повз парту. (Все зрозуміло без слів)

– Брендона вбили, а Коул таємно втік із міста.

+ Ми бачимо чорну рамку з квітами у фоє школи, а в наступному кадрі — порожній ганок будинку Вестів, вікна без фіранок, розірваний сміттєвий пакет на газоні. І Кейсі, яка дивиться на власні пальці, що два тижні тому були заплямовані його кров'ю.

Я звісно наспойлерила, але нічого)))