Хай.

Дивна думка, яка не виходить у мене з голови після написання «Живого донора».

Ми часто кажемо:

“людина подарувала життя”.

Але якщо задуматись — це дуже дивна фраза. Бо буквально вона означає: частина однієї людини продовжує жити в іншій.

І я зараз навіть не тільки про трансплантацію.

Про пам’ять.

Про голоси, які ми пам’ятаємо.

Про звички, що залишаються з нами.

Про людей, які змінюють нас настільки, що частина їх ніби лишається всередині.

І, мабуть, саме тому мене зачіпає одне питання.

Якби частина іншої людини врятувала вам життя — чи було б вам психологічно легко це прийняти?

Чи ви б часто думали про того, кого більше немає?

Чи відчувалось би це як подарунок, відповідальність… чи щось значно складніше?

Мені дуже цікаво почитати ваші думки.