Чесна відповідь на питання „чому?“

Почитав коментарі стосовно моїх книг на російських сайтах. Мені шкода, що я вас засмутив та розчарував. Особливо деяких авторів. Анно Лір, це я Вас маю на увазі. Тож треба дати пояснення, чому вони там.

Війна, вбивства українців, загарбницька війна... Я це засуджую. Та ми зараз про мене ведемо мову. І так уже сталося, що попри всю цю агресію найбільше зла особисто мені принесли не росіяни. А українці. Не росіяни мене катували (в буквальному сенсі цього слова). Це робили українці. Не росіяни в мене забрали абсолютно все. Це зробили українці. Не росіяни знущалися та принижували мене багато років. Це робили українці.

Та чи всі українці однакові? От я вважаю, що ні. Я зустрів багато гарних людей тут, на платформі. Багато хто поруч зі мною у важкий час знаходився. Підтримували, допомагали... Тож ні, не всі однакові. Люди різні. І в нас у країні, і там, у Росії.

«Букнет» був, здається, третьою платформою, яку я знайшов, де публікувалися книги. Я не особливо й цікавився спочатку, чия то платформа — російська або українська. Як таке можливо? Ну, що таке Інтернет, я дізнався лише наприкінці листопада 2024 року. Тож можливо. Мені були цікаві книги. Вони допомогли пережити важку втрату. З травня 2025 року я почав писати свої. Хотілося дізнатися щось про свої книги та інші почитати. Гарних книг я на той час довго не бачив. Як і гарних слів дуже довго не чув. Я не брехав, коли в одному блозі написав, що Анна Лір за, здається, місяць сказала мені більше гарних слів, ніж я почув за двадцять років. То була правда.

І на інших платформах була схожа ситуація. Там з'являлись читачі, які навіть попри війну зуміли дізнатися, хто ж я такий, та не відвернулися. Підтримували. Хто словами, а дехто й діями. Тож пробачте, але я не стану відвертатися від читачів. Я з повагою до них ставлюся. До кожного. Які б переконання у людини не були. Бо якщо відвертатися від людей, коли мені щось не подобається, то «правильним українцем» залишиться лише той, що відображається у дзеркалі.

Що з російськими платформами? Мене номінували на «Письменника 2025 року», та від номінації я відмовився. Одна з книг здобула призове місце в конкурсі. Я дав згоду на її публікацію, бо жодне видавництво в Україні, до яких я звертався, виявилося в цьому незацікавленим. Чи заробив я на цьому? Ні. Я там не заробляю. У мене немає ні картки, ні банківського рахунку. І це не росіяни мене цього позбавили. Це зробили українці, бо вважають, що людина у цей час може вижити на те, що держава платить... 76, 134, 158... 222 гривні. 302 гривні. Це суми не на день. Це сума на місяць. З нинішніми цінами. З інтернетом по 400 гривень...

Хочете дізнатися, чому книги на російських платформах? Спробуйте прожити на ці суми — і зрозумієте. Тільки ж це не на місяць-два... Щоб зрозуміти, так треба прожити років 15. Думаєте, неможливо? Помиляєтесь. Можливо. Я особисто перевірив — завдяки «дарунку» від українців. І це виживання стало можливим лише завдяки добрим людям. І вони не діляться на гарних чи поганих, українців чи росіян. Зло та добро не мають національної приналежності. Вони є в кожному з нас. Я не збираюся перевіряти, хто саме читає мої книги. Мені цікаво, чи сподобались вони. На книжкові платформи я прийшов за цікавими історіями. Мені подобаються і російськомовні книги, і українські. Я тут не для того, щоб сперечатися та щось доводити. Особливо — що я якийсь «правильний українець». Я такий, як є. Повторюсь: я засуджую агресію, вбивства людей... та на платформах я заради книг. Це єдине, що мене на них цікавить.

Цікаво стало, хто ж я такий? Що ж, раз знайшли інформацію по книгах, знайдете відповідь і на це питання. Я навіть підкажу, де шукати: серед покидьків, сволот, нелюдів... Та наше життя, як і історії в книгах, часто дивує, і правда виявляється зовсім не такою, як здається на перший погляд. Мені навряд чи повірите, якщо розповім свою історію, але, можливо, повірите хоча б тим, кого багато разів бачили на екрані на початку війни, зможете... Хоча, мабуть, не повірите. Бо правда вона мало кому цікава... Важливо лише те, що книги на російських платформах. Так?

Цей блог — це не спроба виправдатися або щось довести. Це відповідь на запитання «Чому?». Я поважаю ваші рішення та переконання, тож прошу з розумінням ставитися і до моїх рішень. Щоб зрозуміти «чому», варто хоча б деякий час прожити в моїй шкурі. Та жодному з вас я цього не бажаю. Бо те, що доведеться пережити, воно набагато гірше за смерть.

Я також додам, чому я тут, з урахуванням всього зазначеного. Бо я люблю Україну. І українців. Мені подобається українська мова і спілкування нею. І мені подобається писати книжки українською мовою.

P.S. Дякую керівництву «Букнет». З моїх листів ви знали трохи більше за інших читачів, та ця інформація про мене ніколи не ставала перешкодою для оцінки творів. Не знаю, що буде після цієї публікації, та про всяк випадок наперед зазначу: ви справді молодці. Дякую всім Вам.