"Слід падучої зорі"

Сьогодні їй снилися блискавки. Наталя чітко запам’ятала, як струмені дощу стікали тілом, коли вони проносились над лісом, пірнаючі у сиві на фоні темного неба хмари, щоб виринути серед летючої води і блискавок. Проносились, зачіпаючи мокрі верхівки дерев, хапаючи руками холодне липке листя і гілки, що хльоскали по тілу, залишаючи подряпини. Блискавки спалахували зовсім близько, ледь не зачіпаючи своїми сяючими хвостами…

Їй здавалося, що вона прокинулась серед мокрих трав. Вони обплели все тіло, ніби намагаючись укрити в обійми. Коли відкрила очі – ковдра лежала на підлозі. Ще ні разу за все життя їй не вдавалось скинути її отак. Наталя сіла на ліжку і нахилилась, намацуючи край. Довго лежала, закутавшись в кокон і відігріваючись. Сон стояв перед очима і цього разу не намагався зникнути.

Тих кроків ніби і не було – він просто якимось чином опинився близько і притулився до губ, міцно обійнявши. Наталя не відчула страху – проте в голові ніби взагалі не було думок. А потім прийшли відчуття… і вона насолоджувалась ними якийсь час – теплий доторк губ, жар під прохолодою і відчуття невагомості, ніби свідомість закручувалась в спіраль і затягувалась кудись вгору, в темряву і в ніщо. Прийшла до тями, притулившись спиною до шорсткого стовбура яблуні, який чомусь не дряпав шкіру, відчуваючи поцілунки на ключицях, які краплями тепла збігали кудись униз, до сонячного сплетіння. Чоловік підняв голову і його очі виявились зовсім близько – чорні, з плаваючими в них зірками.

- Полетиш зі мною?- видихнув він.

- Куди? Ні… - вона сама не розуміла що говорить, і яка має бути - відповідь.

- Як минулої ночі… я покажу тобі, що захочеш… понесу з собою…

- Якої…коли?

- Ти пам’ятаєш. Ми літали над лісом, серед блискавок.