Мирного та тихого вечора, мої хороші!

Запрошую до емоційної новинки!

✨✨✨

Святик пильно дивиться на мене з хвилину, а тоді, кліпнувши, питає.

— Мам, що з тобою?

Я притискаю його до грудей. І очі починають пекти ще більше. Сльози котяться самі, не можу їх стримати. Лише придушую у собі відчайдушне ридання. Тулюся до сина, наче він моя єдина опора та підтримка, хоча по суті так і є. Він моє все, а ще бабуся Рита. Вони обоє мої рідні душі у цьому світі, бо батька в мене ніколи не було і у мами своє життя.

— Мамочко… — шепоче розгублено син. Його маленькі долоньки торкаються моїх рук. В голосі дитини хвилювання, а в маленьких очах гуляє паніка.

— Все добре, — заплющую очі та заспокоюю його.

— Тоді чому ти плачеш? — напружено допитується він. — Може через те, що я вибіг на дорогу?!

Лише згідно киваю, витираючи сльози і намагаюся дати їм раду.

— Не плач, мамочко, — тихо просить він. — Дядько ж загальмував. І вже я поруч з тобою. Все ж добре.

Губи починають тремтіти сильніше і свіжі сльози котяться з очей.

— Я знаю, сонечко… Але навіщо ти пішов на дорогу? Я ж постійно тебе прошу не робити цього...

Син винувато опускає очі і, притулившись до мене, знітившись кидає.

— Пробач, матусю. Я більше ніколи не піду на дорогу без твого дозволу. — Він раптом так міцно обіймає мене, що я зажмурюю очі і знову намагаюся не плакати.

Новинка тут...

Всім спасибі за підтримку! ♥️