Після перегляду  «дім. Метод Жолдака» 

Промова для тих, у кого міцна психіка, хто має здоровий глузд, веселий настрій та читав або мріє прочитати «Улісса».  Прохання іншим зупинитися тут та йти відпочивати. Прошу вибачення, якщо образила когось. Я не навмисно.

***

Я сиджу в партері. Я досліджую себе.  

Час на сцені стискається, розгортається та згортається.

Вистава «Дім». І я у цій виставі — глядач, митець, філософ…

Амфора розбита, маю до кінця видовища знайти я кожного друзка, щоб вставити на місце. От задача.

Я не дитина, якій нудно. Дитина проситься додому. Дорослі розмови нецікаві їй. Зарозумілі надто, бо поки що подобаються мультики та ляльки. Дитя ще не пройшло той шлях, який відкриє очі.

Дитино, сподіваюся, ти доростеш, якщо захочеш, звісно ти, рости. Тоді відкриються світи, за гранню сховані та тінню припорошені, які з’являються під світлом книги гарної, яку не проковтнеш за ніч… з думками, які змінюють і долю, і життя.

Наразі «Дім» для тебе — логарифми.

***

Пояснення: якщо шлях між логарифмами і простою арифметикою не подолано за допомогою купи уроків, то дивитися на них не має сенсу. Щоб зрозуміти, потрібно дізнатися багато про що, потрібно вивчати цю науку не один рік. Це, звісно, не для всіх...

Колись я вивчала математику, щоби у виш вступити, отримати диплом, подарувати мамі та оголосити:

• Усім спасибі, далі я піду сама.

 Кінець пояснення. Дякую.

***

Хто дивиться на «Чорний квадрат» і каже: « Ну то  й що, я теж так можу». Він  — дитина, яка  не знає про Малевича нічого і говорить лише одне:

• Не хочу я долати шлях.  Мені подобається гратись…

Не всім потрібні логарифми. Я згодна.

 «Чорний квадрат» теж виявився не для всіх. Бо шлях до нього… Ох, неблизький.

Це не про мене. Мені цікаво. Я долаю путь, і ось здобуваю я нагороду від вистави «Дім». У рухах, в кольорах та звуках я зчитую пароль у ложу.

Чотири години дорівнює три покоління.

Одна вистава —  великий  роман.

«Дім» — шифр.

Сцени  перемішані у часі, і я не  впевнена ні в чому. Та й думати нема коли. Події розгортаються так швидко, так яскраво й драматично.

Актори бігають, танцюють, їдять, кричать… І прориваються до серця. Тарабанять у двері до душі… тобто до мене, бо я — душа, душа — це я.

А майстер, який змусив їх прожити…

Він у тіні, його не бачу… Не згадую про нього я.

Ходжу  я по межі.  

Стикається мистецтво зі світом тіней.

Я  зазираю.

 Відкриваю очі…

Завіса опустилася. Зала аплодує. Це — не кінець. Початок перетворення мого. Та діти вже пішли давно. Їх зміни не торкнуться.

***

А вчора я побачила чудовий фільм про створення цієї п’єси.

На екрані ожили магія та диво. Майстер-клас і кастинг одночасно.  Думки акторів, і як вуха допомогли… стирчали виразно і сяяли яскраво з-поміж інших.

Митець виліплював з фігур акторів емоції, шалені почуття, які отримала у залі я.

Бо зазирнула глибоко… Знайшла себе на сцені та скиглила я чайкою й трішечки погризла залізне ліжко. У роті металевий присмак досі нагадує спектакль.

А фільм…

Відчула руку майстра, яка малює лінію сюжету.

Немов торкнулася я таємниці створення… Всього навколо…

Мурахи бігли шкірою.

Я дякую за фільм.

Уривок із книги Життя немов туман