​Привіт, мої любі! Сьогодні я хочу поговорити з вами про нього. Про чоловіка, який з кожною главою змушує серце моєї Теї (та й наші з вами!) битися частіше. Про Шефа Кенджі.

​Коли ми бачимо його в перших главах на кухні волонтерського хабу, він здається застебнутим на всі ґудзики, суворим, вимогливим і часом навіть безжальним професіоналом. Його залізна дисципліна лякає. Але ви вже встигли помітити, що ховається за цією крижаною маскою? 

​Кенджі не вміє кричати про свої почуття. Він виховувався в кулінарній філософії, де кожен рух має бути вивіреним, а емоції — підкорені розуму. Проте його кохання та увага розкриваються не в гучних словах, а в естетиці прихованої турботи, прямо як у найкращих корейських чи китайських дорамах:

​ Його турбота — це тихий шепіт, а не крик. Він ніколи не запитає «Ти голодна?», але Тея обов'язково знайде на своєму столі гарячу каву саме тоді, коли сили майже вичерпалися.

​ Його сила — це її безпека. Він зчитує її страхи за мікрорухами рук і виразом очей. Він знає, що Тею дуже боляче поранили в минулому, замкнувши її справжню всередині. І Кенджі не збирається ламати її стіни силою — він просто стає поруч.

​ Його тіло — її стіна від шторму. Міцно. Надійно. Куленепробивно. Даючи Теї можливість вперше за багато років просто розслабитися й умиротворено задихати.

​Кенджі — це той самий чоловік-вогонь, який не спопелить, а зігріє. Він не забере у Теї простір, а дасть їй крила, щоб злетіти, розквітнути й нарешті безмежно покохати, не боячись, що її знову скривдять.

​Попереду на них чекає ще багато випробувань — і кулінарних, і життєвих. Але Кенджі вже зробив свій перший крок, розтопивши шматочок льоду в її душі...

​ Дівчата, діліться враженнями! Чекаю на ваші думки в коментарях, мені неймовірно важливо знати, що ви відчуваєте!

​З теплом і натхненням, ваша авторка