Цей пост в блозі повинен був йти першим. Прошу вибачення. 

Друзі, хочу обговорити з вами один важливий момент із моєї книги.

В одному з розділів герой (учасник бандитської бригади) слухає аудіокасету. З динаміка магнітофона лунає голос його коханої жінки, яка зливає всі його таємниці. Герой вірить цьому беззастережно.

Сучасний читач, звиклий до нейромереж, фотошопу та діпфейків, одразу скаже: «Ну й дурний! Це ж стовідсотковий монтаж, як можна бути таким наївним?».

Але нумо перенесемося в 1995 рік. На дворі епоха аналогового звуку, і правила гри тоді були зовсім іншими. Ось чому у героя фактично не було шансів розпізнати обман:

«Магнітофон не бреше». У 90-х аудіозапис сприймався як документ, рівний відбитку пальця. Ідея про те, що голос можна «склеїти» чи підробити на комп'ютері, здавалася фантастикою з фільмів про Джеймса Бонда. Звичайна людина вірила: якщо звучить її голос — значить, вона це говорила.

Шипіння плівки = реалізм. Запис був глухим, із шумом  та тріском диктофона. Сьогодні ми б сказали «погана якість», а тоді це було головним доказом справжності. Бандит розумів: писали таємно, з-під куртки, в реальних умовах.

Куди нести касету? У 1995 році в Україні перевірити плівку на монтаж могли лише експерти КНДІСЕ (Київського інституту судових експертиз) або МВС під мікроскопом (шукали фізичні шви склейки магнітної стрічки). Бандит із бригади не міг піти до ментів із кримінальним компроматом.

Параної 90-х. Життя в бригаді — це вічний стрес та очікування ножа в спину. На «стрілках» та розбірках рішення ухвалювалися за хвилини. У героя просто не було часу сумніватися й рефлексувати, потрібно було рятувати власну шкуру.

Для хлопців із 95-го касета була залізобетонним документом.