- Сербине, - всміхнулася. – А я не тебе чекаю. Коли Горпина прийде?

- Доброго тобі здоров'я. Не знаю, я їй не господар.

- Вона тобі не докладається?- лукаво всміхнулася, ховаючи погляд під вії. – Дуже гарна, правда? Кажуть, до неї брат чоловіка ходить, ночує, за себе брати хоче?

- А ти за свого брата хочеш засватати? – зачепив за звичкою. Може, хоч щось…

- Мій брат як схоче – мене не спитає.

- Ну і я не питатиму, - пройшов повз і простягнув руку до хвіртки.

- Сербине! Зачекай… - пом'ялася. Потім підняла очі, - постій зі мною хвильку…

- Варко, я роботу маю.

- Яку?

- Дрова маю колоти.

- Можна, я коло тебе посиджу? А чи й допоможу, поскладаю…

- Чи тобі гуляння мало, щоб поговорити? Чи своєї роботи вдома не маєш? Мені ще коло корчми сказали, що ти на мене чекаєш – дивись, славу собі по селу заробиш.

- Може, я слави не боюся… То мого брата всі бояться, - темне прослизнуло у погляді. – Попрошу, то якого хоч парубка мені засватає.

Горпина взяла з полиці свячену сіль, розсипала кругом клунка. А тоді відійшла і кинула ножем у стіл так, що він пройшов над згортком і встромився у дерев'яний стіл. Злидень запищав, прибитий лезом.

Я вражено перевів подих.

- Думаєш, я з її тіткою – подружки? – насмішкувато спитала мене. – Видко, сильно тебе вподобала дівка та приревнувала. До родички пішла.

Читати тут