Здавалося б, усе налагоджується: весняне сонце, вірні друзі поруч, обіцянка пообідати з Адамом. Але всередині Діани — випалена земля. Кожне «донечко» від матері ріже, як лезо. Кожен дотик Адама нагадує про те, як сильно вона хоче повернутися в квартиру на десятому поверсі.

Діана намагається триматися за навчання, як за рятівне коло, але прірва стає дедалі глибшою.

«Я знала: якщо дам волю цьому почуттю, втрачу себе. А цього я не хочу. Не можу. Не маю права».