Хай.

Ще одна історія закінчена. І якщо чесно… я досі сиджу трохи оглушена після останньої сцени.
Наче вийшла з лікарняного коридору о третій ночі, де гудять лампи, пахне холодною кавою й хтось дуже тихо намагається не зламатися.
Це була дивна історія. Важка. Жива. З тими персонажами, які спочатку просто жартують між рядків, а потім раптом залазять під шкіру й починають там жити без дозволу. Тут багато речей, які мене боляче зачепили:

- втомлені люди, що все одно приходять рятувати інших;
- страх, про який жартують занадто смішно;
- тиша лікарень;
- серця, які працюють через силу;
- і моменти, коли життя людини раптом стає чиєюсь надією.
Я прожила цю історію довше, ніж планувала. І, мабуть, віддала їй значно більше себе, ніж хотіла спочатку.
Тепер вона завершена. І це дуже дивне відчуття. Наче після довгої реанімації раптом перестав пищати монітор.

Є ідеї що це буде?