Тиша. Тільки шелест хвої. Вона спробувала повернутися, але ліс ніби грався з нею, підсовуючи схожі дерева та оманливі стежки. Минуло десять хвилин, потім двадцять. Паніка, як холодна липка хвиля, накрила її. Настя сіла під великою сосною, відчуваючи себе маленькою дівчинкою, що загубилася у величезному, байдужому світі.

А потім почувся хрускіт гілок. Швидкий, важкий.

— Насте! Анастасіє!

Вона підхопилася. Крізь хащі вилетів Микита. Його обличчя було блідим, на лобі виступив піт, а погляд... у ньому не було й сліду колишньої холодності. Тільки первісний, гострий страх.

— Боже, Анастасіє! — він подолав відстань між ними одним стрибком.

Настя не встигла нічого сказати. Вона просто кинулася до нього, і він підхопив її, майже відриваючи від землі. Його обійми були такими міцними, що їй на мить забракло дихання, але це був найкращий дефіцит кисню в її житті.

Микита дихав важко, його груди здіймалися під тонким лонгслівом, і Настя чула, як його серце б'ється об її власне — швидко, неритмічно, видаючи його з головою. Його руки жадібно стискали її спину, ніби він намагався переконатися, що вона справжня, що вона тут.

— Ти хоч розумієш... — його голос зірвався, став хрипким. — Я ледь не збожеволів. Коли батько сказав, що тебе немає вже пів години... Я думав про все. Про яри, про звірів, про... про те, що можу тебе більше не побачити.

Настя відчула, як його пальці заплуталися в її волоссі, притискаючи її голову до свого плеча. Вона плакала, і її сльози залишали мокрі плями на його чорній сорочці.

— Вибачте... вибач, — шепотіла вона, задихаючись. — Я просто хотіла поговорити з мамою... я не думала...

— Не пояснюй, — прошепотів він їй у волосся. — Просто дихай. Ти в безпеці. Я тебе знайшов.

Микита трохи відсторонився, але не відпустив її. Його руки перемістилися на її обличчя. Великі долоні, грубуваті, але неймовірно ніжні зараз, обхопили її щоки. Він змусив її підняти голову. Його очі були темними, як грозове небо, і в них читалася така відверта, неприкрита пристрасть, що у Насті підкосилися ноги.

— Насте, подивися на мене, — його голос був схожий на натягнуту струну. — Більше ніколи так не роби. Чуєш? Ніколи.

Він великим пальцем почав витирати її сльози, але робив це так повільно, ніби не міг відірватися від її шкіри. Його погляд ковзав по її очах, по розчервонілому носі й зупинився на губах.

Прочитати, що було далі можна тут