Знаходжу край полотна й починаю повільно розмотувати його. З кожним обертом дихати стає дедалі легше. І коли остання смужка тканини зісковзує до моїх ніг, я мимоволі скрикую від того, як різко повертається чутливість. Моє тіло, виснажене тугою стяжкою, нарешті вільне. На шкірі залишилися червоні сліди від швів та складок тканини, і я обережно торкаюся їх кінчиками пальців.

«Ще один день, — шепочу я своєму зображенню. — Я протрималася ще один день…»

Підходжу до ванни та повільно занурююся в гарячу воду. Спочатку тіло пронизують тисячі дрібних голок, і це так схоже на мою реакцію на дотик Нарака! А за кілька секунд настає блаженство…

Вода огортає тіло, змиваючи бруд, піт і той жахливий, тваринний страх, що скував мене на тренуванні, коли Нарак притиснув до стіни. Заплющую очі, відкидаю голову на край і на мить забуваю, що я — Кірах, студент третього курсу Академії.

Тепло розслаблює затиснуті м’язи спини. Пара очищує думки від люті в погляді Нарака. Зараз, зовсім ненадовго, я можу дозволити собі бути слабкою.

Черпаю жменю води та вмиваю обличчя, змиваючи піт і в’їдливий бруд. У цій кімнаті я просто Кіраха, і можу хоча б на коротку мить дозволити собі дихати вільно — глибоко й на повні груди.