Книга "Між обов'язком і серцем: сковані присягою" 

Розділ 12. 

Аліка повільно пройшлася акуратними алеями парку. Одразу було помітно, що тут працював досвідчений садівник і за всім ретельно доглядали. Високі кам’яні стіни замку зі шпилями здіймалися майже до самих хмар, створюючи дивне відчуття захищеності. Такі стіни, здавалося, і не кожен птах перелетить, не те що людина перелізе. У повітрі стояв приємний аромат квітів і свіжої зелені, від якого ледь лоскотало в носі. Вдалині дівчина помітила затишну альтанку, густо обплетену виноградними лозами, і вирішила трохи там посидіти та все ще раз обміркувати.

Але її планам не судилося здійснитися. Позаду раптом почулися чиїсь кроки, і Аліка миттєво сформувала подумки бойове закляття, лише після цього різко обернулася. Та магічний конструкт одразу розвіявся, бо до неї наближався не ворог, а всього лише Кайрен. А він то що тут забув?

- Не очікувала побачити вас тут. Що, не спиться? - першою заговорила.

- Хотів запитати те саме. І перестань уже викати, а то почуваюся старим.

- Як хочеш, - байдуже знизала плечима вона. - Моя б воля, я б узагалі до тебе не зверталася. Ні на «ви», ні на «ти».

Кайрен тихо фиркнув, сперся плечем об кам’яну колону тераси й уважно подивився на неї.

- Оце вже більше схоже на правду.

Аліка стояла біля перил, схрестивши руки на грудях, і вперто дивилася кудись у темряву, лише б не зустрічатися з ним поглядом. Після всього, що сталося сьогодні, вона почувалася надто виснаженою для чергової словесної перепалки.

Чоловік наблизився ще на крок і обережно підпер пальцем її підборіддя, змусивши заглянути собі у вічі. У Аліки серце миттєво зробило шалений кульбіт. Він стояв надто близько. Від нього пахло свіжим парфумом, а від тіла йшла дивна магнетична енергія, від якої ставало важко дихати. Аліканта просто потонула в його темних очах і навіть побачила в них власне відображення - налякане, розгублене, занадто вразливе. Кайрен дивився на неї так уважно, ніби справді намагався прочитати кожну думку.

- Ти тремтиш, - тихо промовив він.

І лише після цих слів Аліка зрозуміла, що це правда.

- Холодно, - збрехала вона.

У кутиках його губ ледь помітно сіпнулася усмішка.

- Брехати ти теж не вмієш.

- Можливо.

Його пальці все ще легко торкалися її підборіддя, і від цього простого дотику по шкірі побігли мурашки. Дівчина прекрасно розуміла, що зараз потрібно відступити. Сказати щось колюче, зруйнувати цей дивний момент, як робила завжди, але чомусь не могла. Кайрен повільно нахилився трохи ближче, не зводячи погляду з її очей, ніби залишаючи їй можливість відступити. Та Аліка навіть не ворухнулася. Повітря між ними стало густим і гарячим, попри прохолодну ніч. Вона відчувала його подих надто близько, і від цього всередині все хаотично стискалося. Він нахилився до її вуха і прошепотів:

- Аліко… розкажи, що з тобою відбувається. Я тобі не ворог і хочу допомогти.