— Завтра наше весілля, — сказав він рівно і холодно.

— Чому завтра? — схвильовано запитала Алана.

— Ти порушила угоду, коли втекла. Тому більше часу на те, щоб пізнати одне одного, не буде.

Алані стало важко дихати. Серце шалено калатало в грудях. Вона підняла на нього погляд, не вірячи почутому.

— Я не вийду за тебе заміж, — сказала вона тихо, хоча й сама розуміла: ці слова нічого не змінять.

Кайден ледь усміхнувся. Але в цій усмішці не було тепла — лише холод.

— Якщо чесно, твоєї згоди ніхто й не питатиме, — відповів він, роблячи крок ближче. — Ти можеш кричати в каплиці, що тебе змушують. Але шлюб усе одно відбудеться. І чим більше ти пручатимешся — тим гірше буде для тебе.

У грудях піднялася хвиля відчаю, але Алана вперто не хотіла показувати, як сильно його слова її ранять.

— Тоді навіщо ти прийшов? — запитала вона, намагаючись говорити рівно.

Кайден дивився на неї спокійно. Надто спокійно.

— Я не хочу твоєї вистави, — холодно відповів він. — З мене досить принижень. Ти будеш слухняною і зробиш усе, що я скажу.

— Я не буду. Можеш навіть катувати мене, — прошепотіла вона з гіркотою.

Кайден тихо засміявся. У цьому сміху не було нічого живого.

— Катувати тебе? Навіщо? — він зробив паузу, дивлячись їй прямо в очі. — Одна моя людина зараз поруч із твоєю відьмою. І якщо я подзвоню — вона помре. Я переживу твою істерику в каплиці. А от вона — ні.

Книга тут