Є одна річ, яку я зрозумів, поки писав цю главу: людей лякають не монстри. Не кров. Не темрява. Людей лякає момент, коли звична картина світу починає тріщати, а вони ще вперто роблять вигляд, ніби нічого не відбувається. Людський мозок взагалі кумедна штука. Він готовий пояснити що завгодно: втому, галюцинації, стрес, колективний психоз, наркотики, травму дитинства, погану екологію, війну, грибок у підвалі, ретроградний Меркурій. Будь-що. Будь-що, аби не допустити думки, що за деревами може стояти щось, чого ми не розуміємо.

Саме тому мене завжди так чіпляли лавкрафтські мотиви. Не щупальця й не древні боги, як це часто зводять у меми люди з аватарками аніме-хом’яків. А сам принцип. Байдужий, величезний світ, у якому людина раптом усвідомлює: вона не головний герой. І навіть не важливий свідок. Просто маленька істота, яка випадково зазирнула туди, куди дивитися не варто.

У цій главі мені хотілося передати не стільки жах, скільки відчуття повільного зараження страхом. Коли герої ще жартують. Ще курять, сваряться, підколюють одне одного. Але вже розуміють: вони повернулися до чогось, що краще було б залишити похованим під пилом.

Мені завжди подобався контраст між побутом і невідомим. Старий підвал. Карта на стіні. Фотографії. Цигарковий дим. Кава у засмальцьованих кружках. І десь між цим усім просочується щось неправильне. Щось, що не вписується в реальність, але вже пустило в ній коріння.

Найстрашніше ж, як на мене, це не зустріти чудовисько. Найстрашніше це почати вірити, що чудовисько могло бути справжнім увесь цей час. Людство тисячі років будувало цивілізацію лише для того, щоб ховатись від темряви за лампочками й законами фізики. Досить трагічно, якщо подумати.

І дуже смішно для того, що живе в лісі.

Читати нову главу "Усіх граней самобичування" можна тут.