Доєднуюсь до чудового флешмобу від Уляни і запрошую на побачення із моєю книгою. 

"...Я не люблю поспіху.

Я відкриваюсь повільно, як двері у старому будинку, де кожен рух відлунює трохи гучніше, ніж мав би. Тут пахне пилом, деревом і чимось ще… гріховним і тривожним. Я схожий на спогад, який хочеться відпустити, але ніяк не вдається.

Мене не завжди розуміють одразу. Спочатку я можу справляти хибне враження. Але чим довше ти поруч - тим чіткіше відчуваєш, що щось у мені вже було тобі знайоме.

Згадка про мене відгукується легким холодом уздовж спини. Чужим подихом, коли поруч нікого немає.

Я пам’ятаю тих, хто жив тут до тебе.

Їхні голоси не зникають - вони стають тихішими, глибшими, вростають у стіни, у підлогу, у темні кути, куди не завжди хочеться дивитися.

Я не вигадую історії. Зате, як вони повторюються. В них легко переплутати бажання і потребу. Зробити крок,  і не одразу зрозуміти, що він був не першим.

Я не знаю любові. Але добре показую, що з нею стається, коли вона змішується з владою, страхом і небажанням відпускати.

Я існую не для того, щоб заспокоювати. Скоріше, щоб нагадати: деякі речі не зникають. Вони лише змінюють форму і продовжують жити у спогадах, предметах і думках.

Мій голос спокійний. Низький. Повільний. Він не лякає відкрито - лише залишає липку, невидиму напругу. І чим довше ти слухаєш - тим більше я відкриваю.

Але до кінця ти так і не зрозумієш: чи є в мені щось надприродне, чи я - лише наслідок людських страхів, бажань і помилок."

✅ Якщо зацікавились, пишіть "Йду на побачення ♥️" під блогом, отримуйте посилання на історію, читайте щонайменше 5 розділів і діліться думками у коментарях до книги.