Зодча клаптикових ковдр.

Доброго ранку, мої любі! 
Іноді один коментар може підсвітити те, що ховалося в глибинах творчого процесу. Нещодавно я розповідала вам, що вважаю себе «авторкою-садівником», але Дієз Алго влучно зауважила: здається, мій метод — це печворк.

І знаєте, це влучило в саме серце. Але я б додала: це не просто шиття, це справжнє зодчество.
Багато хто міг би порівняти мій стиль із «конструктором», але конструктор — це пластик і сухі схеми. А я — Зодча Тіней. А тіні неможливо скласти за інструкцією. Вони текучі, вони ховаються потаємними лоскутами в найтемніших куточках моєї уяви, чекаючи на свою чергу.

Що це означає для моєї книги?
Я не просто пишу розділи — я зшиваю полотно з емоційних спалахів, магії та напівтонів.
Кожен фінал, який я перешивала тричі — це пошук ідеального візерунка, де світло і темрява зійдуться в єдиний гобелен.
Мої «засіки» на 10 розділів наперед — це те саме місце, де лоскути тіней набираються сили перед тим, як стати частиною історії.

Вчора мої герої збунтувалися: вимагали відвертої розмови на цілу арку раніше! Діалог вийшов неймовірно гострим, справжній клаптик чистої напруги. Але як Зодча, я бачу всю конструкцію цілком. Я не можу дозволити стінам рухнути заради миттєвої іскри, тому цей лоскут дбайливо захований у засіки. Він прикрасить собою ту арку, для якої був створений.

Дякую вам за те, що допомагаєте мені краще зрозуміти себе. Виявляється, я не просто вирощую сад — я створюю для вас складний, багатошаровий світ, де кожен шов наповнений сенсом.

А як ви відчуваєте мої історії? Як єдину монолітну стіну чи як складне полотно, зіткане з безлічі таємниць?