— Привіт, а ти чому не спиш? - дивуюся, побачивши маму біля плити.

Вона обертається і я помічаю наскільки стомлене її худе обличчя. Скуйовджене коротке світле волосся підказує, що все ж таки вона трохи спала.

— Пообідді я маю роботу. Треба прибрати в офісі, там роботи на декілька годин, - відповідає захриплим голосом. – Думаю, перш ніж піти, приготую вам щось поїсти.

Підходжу ближче і заглядаю у сковорідку, де смажиться картопля з цибулею. Ми дуже часто їмо картоплю, але від аромату все одно виділяється слина.

— Я приготувала б, - глибоко вдихнувши ковтаю. - Тобі треба було ще трохи відпочити. Ти звалишся з ніг в такому режимі.

Відходжу, беру чайник і підсовую його під кран. Вмикаю воду і чекаю, поки він наповниться.

— А ти хіба не повинна сьогодні цілий день ходити на співбесіди? - дивиться на мене підозріло.

— Ні, - ставлю чайник на плиту усміхаючись. Вмикаю газ. - Мене вже взяли на роботу. Я буду помічницею директора будівельної фірми.

Задоволено спостерігаю, як очі мами розширюються від подиву.

— Тебе взяли? Так легко? - не вірить почутому.

— Сама в шоці, - знизую плечима. Беру чашку, кидаю в неї пакетик дешевого чаю. - Чай будеш?

— Дякую, зроби, - відповідає, перемішуючи картоплю. Залишає лопатку у сковорідці, знову дивиться на мене. - А та співбесіда у ресторані? Ти туди навіть не ходила?

У тому ресторані на вихідних підробляє моя подруга Поліна. Це вона запропонувала піти на співбесіду, почувши, що одна дівчина звільняється. І я збиралась йти відразу після співбесіди в офісі. Та, на диво, Давид мене обрав, тому ресторан вже відпадає.

— А навіщо? - зиркаю коротко на маму і поспішаю забрати чайник з вогню. Заливаю окріп у дві чашки ігноруючи прискіпливий погляд мами. - Я працюватиму помічницею директора. Це чудова нагода набути практичних навиків у своїй професії.

— Навіть не знаю, - чую сумніви в її голосі і від цього напружуюсь. Все що мені зараз потрібно, це її підтримка, а не відмовки. - А якщо тебе звільнять. Попрацюєш місяць задурно і скажуть, що ти не підходиш.

— Не звільнять. Я старатимусь. Робитиму все, що мені скажуть, - кажу впевнено. Беру чашки і відвертаюсь. Ставлю їх на стіл, сідаю біля вікна, спрямовую погляд у двір, де майже нікого нема. - Я не можу втратити цей шанс. Яка вірогідність того, що мене ще раз хтось візьме на таку роботу?

— Мінімальна. Ти навіть ще диплому не маєш, - важко зітхає мама. Відчуваю, як вона сідає поруч і кладе руку мені на коліно. - Ти не думай, я рада за тебе. Просто.. ти сама знаєш нашу ситуацію. Якщо щось піде не так, я не зможу тобі допомогти із закінченням навчання.

— Знаю, мамо, - дивлюсь на неї. Темні круги під очима сьогодні більш виразні, ніж зазвичай. Вона ж зовсім не виспалась. – Я ще тобі допомагатиму, ось побачиш.

https://booknet.ua/reader/srbnii-ne-grai-z-mnoyu-b452323?c=4999372&p=1