Його життя застрягло у нескінченному циклі. Батьки сварилися й ненавиділи одне одного. Інколи доходило навіть до бійки. Потім, коли сили полишали їх, вони йшли й "заправлялися" спиртним, якість якого була настільки сумнівна, — наскільки взагалі може викликати сумніви рідина, що на смак наче гнила розчавлена картопля. У їхньому селі тільки одна людина виготовляла такі напої — це баба Мадя. Скількох вона вже збила на цю стежку — не перерахувати! 

— А ти збоченець, який полюбляє підглядати за дівчатами, коли ті миються, так? — з широкою посмішкою промовила друга, дивлячись на нього грайливо-хижим прищуром. 

— Тихіше, Яшмо, — промовила величезна жінка, кинувши на подругу короткий погляд. — Тут зараз не до цього! 

— Я не збоченець! — спробував заперечити Айвін, але його голос зірвався і це виглядало більше не як захист, а як жалюгідне виправдання. Найменша дівчина, почувши це, лише трохи посміхнулася але швидко повернула собі звичний погляд. 

— А хто ти тоді?! — грізно промовила перша жінка. — І звідки ти взагалі тут з'явився! Ти не з нашого села — це точно! І щось я не пам'ятаю тебе з сусідніх сіл! 

"А й справді... Що їм відповісти?! Не говорити ж їм, що я ще позавчора сидів у зимовому лісі та їв смажену рибу! Вони не зрозуміють, не повірять — у таке взагалі не можна повірити!", — подумав хлопець. 

— Може він селянин-утікач, а, Хельго? — грайливо промовила Яшма, наче провокуючи чоловіка на якісь дії. Навіть її очі посміхалися — дівчина буквально грала із беззахисним хлопцем, який не міг нічого зробити. 

— Хто такий та звідки ти?! — прямо і дуже грубо запитала кремезна Хельга. 

"Може погодитися? — подумав Айвін. — Та хоча хто його знає, що тут роблять з біглими селянами... Може в них тут це щось наче злочину?! І що тоді їм казати? Розповідати чесну історію?"

— Відповідай! — прикрикнула Хельга, якій вже набридло чекати їхнього мовчазного і дуже підозрілого гостя. 

— Та ніякий я не селянин! — випалив з переляку Айвін. — Я... Я сирота! Звичайна сирота, що не має рідної хати й родини! Просто блукаю по світу, намагаюсь не померти! Тут опинився бо... Бо пити хотів! А тут почув вас і стало цікаво, про що ви говорите! Я ніколи не був раніше у цьому місці! 

Айвін, в свою чергу, намагався якнайшвидше збільшити відстань. Тепер він з'ясував, що ці люди розмовляють однією з ним мовою, але ціна була занадто велика. Зараз, коли його викрили за такою огидною справою, чутки про "якогось чужинця, що підглядає за жінками" — підуть стовідсотково, лише питання часу! А із подібним початком починати точно не варто. Ніхто, побачивши нове обличчя, не пустить його на поріг хати й не буде з ним розмовляти, розуміючи, що це саме він — той самий чужинець.

А найогидніше було саме те, що юнак дійсно не хотів підглядати. Він справді хотів лише послухати їх. Та як пояснити цим трьом дівчинам те, що він справді хотів зберегти їхню честь, а тому і відвернувся, підставивши не око, а вухо? Відповідь — ніяк! Тепер йому лише і залишалось, що знайти та облаштувати притулок десь у лісі, бо йти у село — тільки більше піддаватися осуду. Хлопець розумів, що знадобиться не один тиждень, аби ці чутки трохи притихли, а про його дурну славу усі б забули.

— Стій! — раптом почув він позаду себе. Міцна рука вхопила юнака за тонке плече і з легкістю зупинила його. Здивовано озирнувшись, Айвін помітив Хельгу, що стояла поруч. Кремезна жінка майже закривала йому сонце, а в її очах горіла сильна невпевненість. — Дивлячись мені в очі, ти можеш повторити те, що ти справді не хотів за нами підглядати? — запитала вона, розвертаючи хлопця до себе обличчям.

— Юначе... — розгублено промовив дід Ларс, коли вийшов на задній двір. 

Минуло усього лише кілька годин, як Айвін почав рубати дрова, а купа полін вже зменшилася ледь не удвічі. Хлопець, звичайно, робив короткі перерви на відпочинок, але великий досвід та бажання допомогти свою справу зробили — хлопець суттєво збільшив запаси дров у трактирі. 

— Ти ж... — не міг нормально сказати щось дід. 

— Що? — трохи злякався хлопець. — Невже стільки не потрібно?! 

— Та ні, потрібно... Та ти ж і про себе думати повинен! Куди ти стільки нарубав, завтра руки підняти не зможеш! — пояснив Ларс. 

— Ну ти даєш, — промовила Яшма, що також вийшла на подвір'я до хлопця. — Тобі сокиру дай — ти цілий ліс зрубаєш? — сміялася вона. 

— Ні, просто... — розгубився Айвін, який і не знав, що відповісти. Вперше в житті його сварять за те, що той зробив багато, а не замало! 

*Рідний світ. День -2. Ранок*

Айвін сидів на озері. Вогонь вже майже прогорів, а юнак так і не спіймав четверту рибу. Дивлячись на ополонку, хлопець уявляв, як може пройти розмова з бабою Мадею. Вона — жінка хитра, майже небезпечна. З такими потрібно завжди "тримати вухо гостро", контролювати усе — бо вона не зацурається недоважити, недодати чи підмінити якісне на неякісне. Хлопець вже якось мав досвід роботи з цією жінкою. 

Кілька років тому, коли чергове літо розтопило кригу й вкрило крони дерев зеленим кольором, Айвін погодився назбирати для бабці грибів. Вона робила щось на кшталт "закруток" — звичайна консервація, яку роблять усі дорослі жінки. Взимку вітамінів та овочів мало, грибів так і взагалі немає. Тож бабця, як гендляр із досвідом, завчасно робить влітку припаси того, що взимку коштує набагато дорожче. 

І вона обіцяла непогану винагороду за кілограм свіжих грибів. При цьому, звичайно, ані кошика, ані якоїсь підмоги — баба Мадя не давала. Хлопець збирав кілька годин ці гриби, перевірив усі, відомі йому, "грибні" місця. Назбирав навіть трохи більше — Айвін не мав терезів, а єдине, з чим він міг порівняти — кілограм каші, що тоді лежав у його схованці. Звичайно, що хлопець пішов продавати це бабці — вона обіцяла цілу тисячу за подібне. 

Втім, коли справа дійшла до розрахунків, було видно, що бабка зважувала усе нечесно. Той пакет, який важив більше кілограма, баба Мадя купила не за тисячу, а усього лише за шістсот — наче той приніс їй напівпорожню сумку. Коли хлопець повідомив старій відьмі про те, що вона зважує неправильно, а її терези показують неточну цифру — баба Мадя демонстративно скинула усі гриби хлопця у власну загальну діжку, а йому ткнула жалюгідні "три по двісті" і наказала забиратися.  

— Перепрошую! — м'яко, ввічливо і дуже обережно промовив Айвін, підійшовши до двох чоловіків, що сиділи поруч і дивилися у різні лунки. 

Чоловіки одночасно підняли на нього погляд. Той, що сидів трохи далі від хлопця, щось незрозуміло пробурмотів, інший же просто побажав гарного ранку. Хлопець, трохи нервуючи, повідомив їм про свою проблему. Він знав, що його родина, м'яко кажучи, не дуже вітається у селі. Батько у багатьох брав у борг, а потім не віддавав. Мати так і взагалі, здається, пересварилася з усіма істотами, що жили у цьому місці. А до самого Айвіна ставилися по-різному. Хтось жалів дитину і інколи допомагав чи віддавав старі речі. Хтось ненавидів і бачив у ньому майбутнього пияка. Айвін і сам не дуже полюбляв соромитися і наражати себе на проблеми, а тому сам рідко підходив до людей. 

— Пішов геть! — буркнув той, що сидів подалі. Чоловік, сидячи на старому стільці, відвернувся назад до своєї ополонки. Його товста темно-синя куртка, видала гидке рипіння, наче поставивши крапку у розмові. 

— Та буде тобі! — здивувався інший рибак. Він подивився на друга, але той і бровами не повів — Айвін, вочевидь, був йому огидний. — Юначе, хліба в мене такого нема, підійдуть канапки? — промовив він і, діставши з кишені свого камуфляжного бушлату невеликий пакетик, протягнув його хлопцю. 

— О, — не повірив у побачене Айвін. — Так, щиро дякую!